Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Хлопчик розвернувся і пішов у кінець потяга, вперше звернувши увагу на те, що підлога восьмикутного хліва поділялася на дві секції. Більшу її частину займало велике коло, схоже на гігантську обідню тарілку. Далі — глибока щілина, а дерев’яна підлога за периметром цього кола доходила до стін. Джек ніколи не чув про депо паротягів, але ідею зрозумів: круглу частину підлоги можна повертати на сто вісімдесят градусів. Зазвичай потяги прибували зі сходу і поверталися в тому ж напрямку.

Брезент був прив’язаний до вантажу настільки кошлатою товстою коричневою мотузкою, що здавалося, ніби вона зроблена зі сталевої вати. Джек трішки підняв край, зазирнув усередину, але побачив лише порожнечу.

— Допоможи мені, — сказав він, повернувшись до Андерса.

Старий рушив уперед, насупився і одним швидким сильним рухом розв’язав вузол. Брезент ослаб і обвис. Тепер, коли Джек підняв його край, то побачив, що половина платформи заставлена рядом дерев’яних коробок із друкованим написом «ДЕТАЛІ». Джек подумав: Морґан озброює своїх повсталих Во́вків. Решту простору під брезентом займали великі прямокутні шматки якоїсь м’якої речовини, загорнуті в шари прозорої пластмаси. Джек і гадки не мав, що то за речовина, але був певен, що це аж ніяк не «Чудовий хліб»[241]. Він опустив брезент і відступив, а Андерс знову натягнув товсту мотузку і зав’язав вузол.

— Ми поїдемо сьогодні вночі, — сказав Джек, щойно прийнявши таке рішення.

— Але, Володарю Джейсоне… Закляті Землі… Уночі… Як ти зможеш…

— Усе гаразд, я зможу, — відповів Джек. — Я знаю, що моя поява має бути максимально несподіваною, наскільки це взагалі можливо. Морґан і чоловік, якого Во́вки називають Людиною-Батогом, шукатимуть мене, а якщо я з’явлюся на потязі на дванадцять годин раніше, ніж усі очікують, то ми з Річардом можемо лишитися живими.

Андерс похмуро кивнув і знову почав скидатися на собаку-переростка, що звикає до неприємних новин.

Джек знову глянув на Річарда. Той спав, розтуливши рот. Ніби зрозумівши, що було на думці у Джека, Андерс також глянув на сонного Річарда.

— А в Морґана з Орріса був син? — запитав Джек.

— Так, Володарю. Недовге подружнє життя Морґана мало свої наслідки — хлопчика на ім’я Раштон.

— І що сталося з Раштоном? Хоча, може, я й сам знаю.

— Він помер, — просто відповів Андерс. — Морґану з Орріса не судилося бути батьком.

Джек здригнувся, пригадавши, як ворог пробивав собі шлях крізь повітря і мало не знищив усе Вовкове стадо.

— Ми вирушаємо, — сказав хлопчик. — Андерсе, чи не міг би ти допомогти мені запхати Річарда в кабіну?

— Володарю… — Андерс схилив голову, тоді підвів її та глянув на Джека з батьківською турботою. — Подорож триватиме не менше двох, а може, й три дні, перш ніж ви досягнете західного узбережжя. Чи маєте ви якусь їжу? Чи не повечеряєте зі мною?

Джек заперечно похитав головою, згораючи від нетерпіння подолати останній відрізок шляху до Талісмана, але тоді його шлунок ураз завив, нагадуючи, як давно він їв щось, крім «Рінг-Дінгс» та прісного печива «Феймус Амос» у кімнаті Альберта Пузиря.

— Гаразд, — сказав він. — Гадаю, півгодини нічого не змінять. Дякую, Андерсе. Допоможи, будь ласка, поставити Річарда на ноги, гаразд? — І зрештою, подумав хлопчик, йому не так уже й хотілося їхати через Закляті Землі.

Удвох вони поставили Річарда на ноги. Він розплющив очі, як Сонько-Гризун[242], усміхнувся, а тоді знову згорбився і заснув.

— Їжа, — сказав Джек. — Справжня їжа. Хочеш такого, друже?