Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— І все буде добре, добре, добре, — скажено подумав Джек, поки старий цілував його ноги крізь сандалії. — Не знав, що на Територіях читають Роберта Бернса[238], але, напевно, вони…

Цмок-цмок-цмок.

О ні, досить, я більше не витримаю.

— ВСТАНЬ! — закричав він на межі власного голосу, і старий зрештою став перед ним. Тремтячи і плачучи, він не наважувався поглянути Джеку у вічі. Але його широченні плечі трохи випрямилися, зійшов і геть нещасний вигляд — і Джек радів із цього.

Знадобилося понад годину, щоб розмова Джека зі старим набула зв’язної форми. Вони починали розмовляти, а тоді Андерс, який був колись утримувачем стаєнь, знову збивався на своє «О-Джейсоне-мій-Джейсоне-велич-твоя…» і Джекові доводилося його зупиняти, поки той знов не заходився цілувати йому ноги. Джекові старий подобався, і він йому співчував. Він уявляв, які б почуття захопили його, якби Ісус чи Будда з’явилися на місцевій автомийці чи в черзі за шкільним обідом. Йому довелося визнати ще один простий і очевидний факт: якась його частина зовсім не дивувалася ставленню Андерса до нього. Хоча він і відчував себе Джеком, дедалі частіше і частіше хлопчик розумів, що він… той, інший.

Але той помер.

Це було правдою; незаперечною правдою. Джейсон помер, і Морґан з Орріса, імовірно, мав до його смерті прямий стосунок. Але такі хлопці, як Джейсон, зазвичай повертаються, хіба ні?

Джек уважав, що час, який він витратив на те, щоби змусити Андерса говорити зв’язно, минув не дарма, бо тепер він переконався, що Річард не вдає, а справді знову заснув. Якраз добре, бо Андерс мав що розповісти про Морґана. Колись, розповів він, це була остання станція в знаному світі — з милозвучною назвою «Зовнішнє Депо». Далі простягалися жахні місця.

— Тобто «жахні»? — перепитав Джек.

— Не знаю, — відповів Андерс, запалюючи люльку. Він удивлявся в пітьму, і лице його спохмурніло. — Багато чого розповідають про Закляті Землі, кожна історія відрізняється від іншої, і всі вони починаються приблизно такими словами: «Я знаю людину, яка знає людину, яка три дні блукала краєм Заклятих Земель, і от вона розповідала…» Але я ніколи не чув, щоб історія починалася словами: «Я три дні блукав краєм Заклятих Земель, і розповім я…» Чуєш, у чім заковика, Джейсоне, мій Володарю?

— Чую, — повільно вимовив Джек. Закляті Землі. Від однієї тільки назви волосся на руках і потилиці ставало дибки. — Отже, ніхто не знає, які вони?

— Напевне? Ні, — відповів Андерс. — Але якщо хоча б чверть із того, що я чув, правда…

— А що ти чув?

— Там водяться такі жахіття, що порівняно з ними копальні Орріса видаються нормальними. Там є вогняні кулі, що мчать через пагорби і порожні місцини, залишаючи по собі довгі чорні сліди — тобто вдень вони чорні, а вночі, як я чув, світяться. Якщо людина підійде надто близько до однієї з цих куль, то захво́ріє тяжко. Вона втратить волосся, і все тіло її вкриється виразками, а тоді вона почне блювати; часом від цього стає легше, але найчастіше вона блює і блює, аж доки не розривається шлунок, лускає горло і…

Андерс підскочив.

— Мій Володарю! Що з вами? Ви щось помітили у вікні? Ви побачили привида на цих двічі проклятих рейках?

Андерс перелякано вдивлявся у вікно.

«Променева хвороба, — подумав Джек. — Він нічого про неї не знає, але щойно описав симптоми променевої хвороби, всі до найменших подробиць».

Минулого року вони на уроках фізики вивчали і ядерну зброю, і наслідки радіації, а через те, що його мати вряди-годи брала участь у протестах проти дослідження ядерної зброї й побудови нових атомних електростанцій, Джек дуже серйозно ставився до всього цього.

«Як чудово, — подумав він, — як чудово променева хвороба поєднується з ідеєю Заклятих Земель!»