Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Торгові автомати. А також автомат-мікрохвильовка для підігрівання перекусів і заморожених вечерь. Джеку…

— Ходімо.

— Джеку, гадаю, моя гарячка повертається. — Річард легенько всміхнувся. — Може, нам варто ненадовго лишитися тут. Уночі можемо поспати на диванах…

— Бачиш ті коричневі плями на стінах? — похмуро сказав Джек, показуючи на плісняву.

— Ні, звісно ж, не бачу без окулярів!

— Але вони там. І вже за годину ті білі жуки вилазитимуть з…

— Гаразд, — поспіхом відповів Річард.

Торгові автомати смерділи.

Джекові здавалося, ніби всі продукти всередині зіпсувалися. Синя пліснява огорнула сирні крекери, «Доріто», «Джекс» і смажені шкварки. Липкі калюжі талого морозива стікали з передніх панелей автомата «На-Моржо».

Джек потягнув Річарда до вікна і визирнув на вулицю. Звідси він досить добре бачив Депо. За ним — огорожу із сітки-рабиці й службову дорогу, що вела з кампуса.

— Ми будемо на вулиці за кілька секунд, — прошепотів Джек.

Він відімкнув вікно і підняв його.

Школа існує, бо Ендрю Тайєр побачив багато можливостей…, чи бачиш ти можливості, Джекі?

Він гадав, що, можливо, бачить.

— Чи є там хтось на вулиці? — нервово запитав Річард.

— Ні, — відповів він, насправді не надто придивляючись. Бо більше не мало значення, є там хтось, чи нема.

Один із трьох чи чотирьох найбільших американських залізничних вузлів… «Капітал на залізничному перевезенні… особливо до західного узбережжя… він першим розгледів потенціал перевезень на захід… на захід… захід…»

Густий брудний коктейль із болотного смороду і сміттєвих ароматів залетів у вікно. Джек перекинув одну ногу через підвіконня і простягнув руку Річардові.

— Ходімо, — сказав він.

Річард відступив назад, і його обличчя видовжилося від переляку.