Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Джеку… Я не знаю…

— Це місце розсипається на порох, — сказав Джек, — і скоро воно заповниться жуками. А тепер ходімо. Хтось може побачити, як я сиджу на вікні, і ми втратимо останній шанс вислизнути, наче пара мишей.

— Я нічого не розумію! — завивав Річард. — Я не розумію, що за йобане пекло тут відбувається!

— Стули пельку і ходімо, — сказав Джек. — Або я покину тебе тут, Річарде. Клянуся Богом, покину. Я люблю тебе, але моя матір помирає. Я покину тебе, і дбай про себе сам.

Річард зазирнув Джекові в обличчя і побачив — навіть без окулярів, — що Джек каже правду. Він узяв Джека за руку.

— Боже, як мені страшно, — прошепотів він.

— А мені, гадаєш, ні, — сказав Джек і зістрибнув з підвіконня.

Його ноги приземлилися на брудний моріжок секундою пізніше. Річард стрибнув біля нього.

— Нам потрібно добігти до Депо, — прошепотів Джек. — Це приблизно п’ятдесяти ярдів. Ми зайдемо всередину, якщо там відчинено, і спробуємо сховатися, а якщо ні — залишимося біля стіни, що виходить на Нельсон-гауз. Коли ми пересвідчимося, що нас ніхто не бачить і все спокійно…

— Побіжимо до паркану.

— Так. Або нам доведеться перенестися, але не варто думати про це зараз. Службова дорога. Гадаю, якщо нам пощастить вибратися за межі «Тайєра», усе знову буде гаразд. Коли ми пробіжимо десь чверть милі по дорозі, ти зможеш озирнутися через плече і побачити світло в гуртожитках і бібліотеці, як завжди, Річарде.

— Це було б так добре, — сказав Річард зі смутком, від якого рвалося серце.

— Гаразд, ти готовий?

— Гадаю, так, — відповів Річард.

— Біжи до Депо і завмри біля стіни. Біжи нахилившись, щоб кущі сховали тебе. Бачиш їх?

— Так.

— Гаразд… біжи!

Вони рвонули від Нельсон-гауза і пліч-о-пліч побігли до Депо.

Їм лишалося менше ніж півдороги до місця призначення — повітря чистою білою парою злітало з їхніх вуст, а ноги билися об брудний ґрунт, — коли дзвони в каплиці застугоніли огидним скреготливим дзенькотом. Собаки відповіли дзвонам злагодженим виттям.

Усі старости-перевертні бігли позаду. Джек простягнув руку до Річарда і побачив, що він простягає руку до нього. Їхні долоні з’єдналися. Річард закричав і потягнув Джека ліворуч. Він так міцно схопив Джекову руку, що стиснуті фаланги пальців заніміли. Худий білий вовк, Голова Правління Вовків, оббіг навколо Депо і гнав тепер до них. Джек подумав, що це старий із лімузина. Інші вовки та собаки бігли за ним… і тут Джек збагнув з болючою певністю, що не всі з них були собаками. Деякі — напівобернені хлопці, деякі — дорослі чоловіки (певно, вчителі, подумав Джек).