Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ти певен, що це Етерідж?

— Звісно ж, це він! — заволав Річард і зненацька повернув ручку на вікні, підняв шибку і висунув голову в холодне повітря.

Джек затягнув Річарда назад.

— Річарде, будь ласка, просто послухай…

Річарду не хотілося цього робити. Він розвернувся і знову висунувся в холодні сутінки.

— Гей!

Ні, не привертай їхньої уваги, заради Бога, Річарде…

— Гей, хлопці! Етерідже! Норрінгтоне! Літтлфілде! Що там, в біса, таке відбувається?

Балачки й грубий сміх стихли. Кадр у шарфі Етеріджа повернувся на звук Річардового голосу. Він трішки нахилив голову, щоб роздивитися їх. Світло з бібліотеки і тьмяні відблиски зимової заграви падали йому на обличчя. Річард притулив долоні до рота.

Права половина обличчя справді скидалася на Етеріджа — старшого Етеріджа, Етеріджа, який побував там, куди не ходять хороші хлопчики з приватних шкіл, і робив багато чого такого, що не роблять хороші хлопчики з приватних шкіл. Лівий бік — місиво переплетених між собою шрамів. Блискучий півмісяць — напевно, оком — витріщався із заглиблення в бугристій плоті нижче від лоба. Око скидалося на мармурову кульку, яку глибоко запхали в калюжу напіврозплавленого жиру. Одне довге ікло звисало з лівого кутика рота.

«Це його Двійник, — подумав Джек зі спокійною певністю. — Там стоїть Двійник Етеріджа. Невже вони всі Двійники? Двійник Літтлфілда, Двійник Норрінгтона, Двійник Баклі та багатьох інших? Це ж неможливо, правда?»

— Слоуте! — закричала схожа на Етеріджа почвара. Світло вуличних ліхтарів тепер спадало прямісінько на його зруйноване обличчя.

— Зачини вікно, — прошепотів Річард. — Зачини вікно. Я помилився. Він дуже схожий на Етеріджа, але насправді це не він. Може, це старший брат, якому колись облили обличчя акумуляторною кислотою або чимось іще, від чого той оскаженів, але це не Етерідж, так близько до вікна, Джеку, зачини його просто за…

Під вікном почвара-Етерідж наблизилася ще на крок до них. Монстр вищирився. Його язик — довгий і огидний — вивалився з рота дитячим святковим гудком.

— Слоуте! — кричало воно. — Віддай нам свого пасажира!

Джек і Річард здригнулися водночас, напружено дивлячись одне на одного.

Виття розірвало ніч… бо вже справді настала ніч. Сутінки закінчились.

Річард зиркнув на Джека, і на мить Джек побачив у його очах віддзеркалення його батька. «Навіщо ти прийшов сюди, Джеку? Га? Навіщо ти приніс мені увесь цей хаос? Навіщо ти взагалі приніс мені свої побрехеньки блядського Сібрук-Айленда?»

— Хочеш, щоб я пішов? — м’яко запитав Джек.

На мить у Річардових очах затримався той тривожно злісний погляд, але він поступився давній знайомій доброті.