Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Ну ж бо, Філе, — промовив Джек в надії, що це одне з тих імен, які Вовк міг би запам’ятати.

Але щойно він замовк, Вовк здійняв голову, вигнув спину і загорлав:

— ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК! ДЖЕК ВОВК!

— Ми часом кличемо його Джеком, — втрутився хлопчик, розуміючи, що вже пізно. — Це тому, що він мене дуже любить. Іноді я єдиний, хто може дати йому раду. Я, коли довезу його додому, певно, залишусь на кілька днів у Спрінгфілді, щоб переконатися, що він нормально освоївся.

— Мене вже нудить від твого голосу, Джекі. Чому б тобі й старому доброму Філу-Джеку не сісти на заднє сидіння? Ми поїдемо в місто і в усьому розберемося. — Коли Джек не ворухнувся, поліціянт поклав руку на руків’я величезного револьвера, що звисав з його ременя. — Лізьте в машину. Він перший. Я хочу дізнатися, чому ви опинилися за сотню миль від дому в навчальний день. У машину. Негайно.

— Офіцере, — почав Джек, а Вовк за його спиною прохрипів:

— Ні! Не можу.

— У мого кузена з цим проблеми, — продовжив Джек. — У нього клаустрофобія. Маленькі приміщення, особливо кабіни авто, доводять його до божевілля. Ми можемо їздити лише пікапами, щоб він був у кузові.

— Лізьте в машину, — гаркнув поліціянт.

Він ступив уперед і відчинив задні дверцята.

— НЕ МОЖУ! — заволав Вовк. — Вовк НЕ МОЖЕ! Смердить, Джекі, там смердить. — Ніс і губи у нього смикались.

— Або ти його запхнеш в машину, або я, — зашипів коп до Джека.

— Вовку, це буде недовго. — Джек потягнувся до Вовкової руки. Неохоче Вовк дозволив схопити себе. Джек потягнув його до заднього сидіння поліційної машини. Вовк буквально насилу волік ноги по асфальту.

На якусь мить здавалося, що все вийде. Вовк опинився достатньо близько, щоб торкнутися дверцят. Тоді він здригнувся всім тілом. Уп’явся обома руками в дверну раму. Здавалося, що він зараз відірве половину даху, як цирковий силач роздирає навпіл телефонний довідник.

— Будь ласка, — тихо сказав Джек. — Ми мусимо це зробити.

Але Вовк перелякався. Його переповнювала огида до того, що він унюхав. Він скажено трусив головою. Слина текла з його рота і крапала на дах авто.

Поліціянт обійшов Джека і зняв щось з ременя. Хлопчик лише встиг помітити, що це не револьвер, перш ніж коп зі знанням справи вдарив Вовка в основу черепа палицею. Верхня частина тіла Вовка впала на дах машини, і Вовк граційно сповз на запорошену дорогу.

— Стань з іншого боку, — сказав коп, чіпляючи палицю до ременя. — Нам таки треба затягти цей великий мішок з гівном у машину.

Через дві або три хвилини після того, як вони двічі упускали важке безтямне тіло Вовка на дорогу, вони їхали до Каюги.

— Я вже знаю, що трапиться з тобою і твоїм тупим кузеном. Якщо він і справді твій кузен, в чому я сумніваюся, — коп поглянув на Джека в дзеркальце заднього виду, і його очі наче вмочили у свіжу смолу.