Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав суддя, всміхаючись усіма своїми зморшками. — Але скажу тобі ось що. Щойно ви двоє вирядитеся в «Дім Сонця», я зателефоную в Спрінгфілд і спробую знайти номер цієї Гелен. Вовк, так? Чи вона Гелен Воген?

— Воген, — сказав Джек, і червоногарячі рум’яна залили щоки, наче його била пропасниця.

— Гаразд, — кивнув суддя.

Вовк захитав головою, кліпнув і поклав руку Джеку на плече.

— Приходиш до тями, синку? — спитав суддя. — Можеш назвати мені свій вік?

Вовк знову кліпнув і поглянув на Джека.

— Шістнадцять, — відповів Джек.

— А тобі?

— Дванадцять.

— Он як! Я вважав, що ти на кілька років старший. Іще одна причина, чому тобі треба допомогти, поки ти не вскочив у якусь халепу. Що скажеш, Френкі?

— Амінь, — промовив коп.

— Ви, хлопчики, повернетеся сюди за місяць, — сказав суддя. — Поглянемо, чи покращає ваша пам’ять? Чого у тебе такі налиті кров’ю очі?

— Їм трохи дивно, — сказав Джек, і коп загавкав.

Через секунду хлопчик збагнув, що той сміявся.

— Забери їх, Френкі, — сказав суддя. Він уже тягнувся до телефону. — Через тридцять днів ви будете зовсім іншими, хлопці. Повірте мені.

Коли вони спускалися сходами будівлі муніципалітету з червоного каменю, Джек спитав Френкі Вільямса, чому суддя цікавився їхнім віком. Коп спинився на нижній сходинці і повернувся, щоб пронизати Джека своїм гострим поглядом.

— Сонячний старигань зазвичай приймає хлопчаків з дванадцяти років і відпускає в дев’ятнадцять, — він ощирився. — Хочеш сказати, що ніколи не чув його по радіо? Він наша найбільша знаменитість. Певен, що про старого Сонячного Ґарднера знають навіть у Дейлвіллі.

Зуби у копа були маленькими, безбарвними і кривими.

Через двадцять хвилин вони знову опинилися на сільській дорозі. Як не дивно, але Вовк заліз на заднє сидіння поліційної машини майже без заперечень. Френкі Вільямс відчепив палицю і спитав: «Хочеш іще, урод йобаний? Хтозна, може клепки побільшає?» Вовк затремтів, знову засопів, але поліз за Джеком у машину. Він миттю затулив ніс рукою і заходився дихати ротом.

— Ми втечемо звідти, Вовку, — прошепотів Джек другу на вухо. — Кілька днів — і ми зрозуміємо, що робити.