Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек вгризся у перший «Воппер»[173], щойно повернувся до скляних дверей. Сік побіг підборіддям. Хлопчик настільки зголоднів, що навіть не намагався жувати. Аби з’їсти великий бургер, йому вистачило трьох гігантських укусів. Джек уже збирався четвертим укусом прикінчити рештки, коли помітив крізь двері, що навколо Вовка зібрався натовп дітвори. М’ясо застрягло в горлі, а шлунок стиснувся.

Джек поквапився до виходу, намагаючись проковтнути телячий фарш, розм’яклий хліб, пікулі, томати й соус. Діти на вулиці оточили Вовка з трьох боків, витріщаючись на нього так само нахабно, як і офіціантка на Джека. Вовк сидів навпочіпки на асфальті, відійшовши від фастфуду якомога далі. Він вигнув спину і втягнув голову, мов черепаха. Вуха, здавалося, прилипли до голови. Їжа застрягла в Джековому роті, наче м’ячик для гольфа, а коли він судомно глитнув, вона ледь просунулась вниз.

Вовк краєм ока зиркнув на Джека і, вочевидь, розслабився. Високий чоловік років двадцяти в синіх джинсах відчинив дверцята пошарпаного червоного пікапа, що стояв на узбіччі футів за п’ять-шість, притулився до кабіни і з усмішкою почав спостерігати.

— Тримай бургер, Вовку, — максимально безтурботно промовив Джек.

Він простягнув коробку Вовку, той її обнюхав. Потім підвів голову й відкусив величезний шмат від коробки. Вовк почав методично жувати. Діти, ошелешені й зачаровані, підступили ближче. Дехто загиготів.

— Що він таке? — спитала маленька дівчинка з двома косичками, підв’язаними пухнастими рожевими стрічками для пакування подарунків. — Він монстр?

Коротко підстрижений хлопчик років шести став перед дівчинкою.

— Він Галк, так? Він справжній Галк. Агов? Агов? Правда?

Вовку вдалося дістати те, що залишилося від «Воппера» з картонної коробки. Він долонею заштовхнув у рот весь бургер. Шматочки латуку впали між його піднятими колінами, майонез і м’ясний сік потекли по підборіддю та щоці. Решта перетворилося на брунатну масу, що перемелювалася гігантськими зубами Вовка. Проковтнувши, він заходився вилизувати коробку. Джек м’яко забрав її у Вовка з рук.

— Ні, він просто мій кузен. Він не монстр і не Галк. Чому б вам, дітки, не піти звідси? Облиште нас. Дайте нам спокій.

Вони й далі витріщалися. Тепер Вовк облизував пальці.

— Якщо ви й далі вилуплятиметеся на нього, він розізлиться. Не знаю, що він тоді зробить.

Хлопчик із короткою стрижкою досить часто бачив трансформації Девіда Баннера, аби уявити, що гнів може зробити з цим жахливим хижаком «Бурґер Кінґа». Він відступив. Більшість інших дітей вчинили так само.

— Йдіть, будь ласка, — сказав Джек, але діти знову застигли на місці.

Стискаючи кулаки Вовк здійнявся над землею, як гора.

— ЗАБИЙ ВАС БОГ, НЕ ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ, — проревів він. — НЕ ЗМУШУЙТЕ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ! УСІ ЗМУШУЮТЬ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ!

Діти кинулися навтьоки. Важко дихаючи, Вовк стояв із червоним обличчям і дивився, як вони тікають головною вулицею Дейлвілла і ховаються за рогом. Коли вони зникли, він обхопив груди руками і швидко глянув на Джека. Погляд повнився болем і нерішучістю.

— Вовку не треба було кричати, — сказав вовкулака. — Вони ще такі маленькі.

— Великий переляк піде їм на користь, — пролунав чийсь голос, і Джек побачив, що юнак, який досі стояв, притулившись до кабіни червоного пікапа, посміхається до них. — Я сам ніколи раніше такого не бачив. То кажеш, кузен?

Джек підозріло кивнув.