Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Боже, та я б з радістю, — відповів Джек. — Ходімо, трохи пройдемося. Хтось точно скоро проїде.

Він міркував, що удача повернулася до нього обличчям, що зовсім скоро вони з Вовком перетнуть кордон Іллінойсу; він був певен, що все пройде як по маслу, коли він потрапить до Спрінгфілда у Школу Тайєра до Річарда. Однак Джек досі жив часом хліва, де нереальне роздувало і деформувало реальне, і, коли знову почалися неприємності, усе сталося так швидко, що він не міг нічого контролювати. Багато днів минуло, перш ніж Джек побачив Іллінойс, і за цей час він знову устиг опинитися в хліві.

Неймовірно швидка зміна подій, яка завершилася «Домом Сонця», почалася через десять хвилин після того, як двоє хлопців пройшли повз надзвичайно маленький дорожній знак, який повідомляв, що тепер вони в місті Каюга з населенням 23 568 осіб. Самого містечка ніде не було видно. Праворуч тягнулося безкінечне кукурудзяне поле, ліворуч — порожній обшир, завдяки якому вони бачили, як дорога трохи повертає, а тоді прямує до порожнього небокраю. Після того як Джек збагнув, що наступну попутку вони, імовірно, не зловлять, аж доки не потраплять у місто, на дорозі з’явилася машина, яка швидко наближалася до них.

— Їхати в кузові? — закричав Вовк, радісно звівши руки над головою. — Вовк їде в кузові. Просто тут і зараз.

— Вона їде в інший бік, — сказав Джек. — Заспокойся і пропусти її, Вовку. Опусти руки, бо водій вирішить, що ти сигналиш йому.

Вовк неохоче опустив руки. Машина проїхала до повороту, що вів просто до Джека і Вовка.

— Не їдемо в кузові зараз? — спитав Вовк голосом ображеної дитини.

Джек похитав головою. Він вдивлявся в овальний медальйон, намальований на запилених дверцятах машини. Там міг бути напис: «Окружна паркова комісія», «Державний захист дикої природи». Ця машина могла належати хоч сільськогосподарському агентству штату, хоч ремонтній службі Каюги. Але коли авто повернуло, Джек побачив, що машина — поліційна.

— Це коп, Вовку. Поліціянт. Продовжуй іти спокійно і без фокусів. Нам не треба, щоб він зупинявся.

— Хто такий копіціант? — голос Вовка заповнив темно-гнідий гнів; він бачив, що машина мчить просто до них. — Копіціант вбиває Во́вків?

— Ні, — сказав Джек, — вони точно ніколи не вбивають Во́вків. — Слова не подіяли.

Вовк схопився за руку Джека — його пальці тремтіли.

— Вовку, будь ласка, відпусти мене, — заблагав Джек. — Він вирішить, що це дивно.

Рука Вовка опустилася.

Поки патрульна машина наближалася до них, Джек поглянув на фігуру водія, обернувся і відійшов на кілька кроків убік, щоб поспостерігати за Вовком. Побачене впевненості йому не додало. За кермом сидів коп із широким, схожим на тісто деспотичним обличчям; на місці вилиць у нього виднілися синювато-сірі шари жиру. А на обличчі Вовка відбився жах. Очі палахкотіли, ніздрі роздувалися, він шкірив зуби.

— Тобі справді сподобалася поїздка в кузові тої вантажівки? — спитав Джек.

Жах трохи втамувався, і Вовку майже вдалося видавити усмішку. Поліційне авто промчало повз — Джек зрозумів, що водій озирнувся, вивчаючи їх.

— Усе гаразд, — промовив хлопчик. — Він їде далі. Усе чудово, Вовку.

Він обернувся, коли раптом почув, що гуркіт поліційного авто знову наростає.

— Копіціант повертається!