Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Слухайте, не хочу, щоб ви приймали це на себе, — він підійшов до них, звичайний, темноволосий юнак у теплій жилетці й картатій сорочці. — А особливо не хочу, аби хтось почувався не таким, як усі, розумієте, — він замовк і звів руки долонями до них. — Чесно. Я лише подумав, що ви, хлопці, схоже, вже деякий час у дорозі.

Джек зиркнув на засоромленого Вовка, який досі обнімав себе за плечі, але також поглянув крізь круглі окуляри на цього типа.

— Я сам такий, — сказав чоловік. — Гей, повірте — в рік, коли я випустився зі старої доброї СД — ну, знаєте, Старшої Дейлвіллської, — то на попутках дістався до північної Каліфорнії і назад. Одним словом, якщо ви прямуєте на захід, я можу вас підкинути.

— Не можу, — гучним театральним шепотом промовив Вовк.

— Як далеко на захід? — спитав Джек. — Ми хотіли б потрапити у Спрінгфілд. У мене там друг.

— Але проблема, сеньйор, — юнак знову підвів руки. — Я їду в Каюгу, саме за кордоном Іллінойса. Дайте я зжую бургер, і ми поїдемо. Дорога пряма. За півтори години, а може, й менше — ви буде на півдороги до Спрінгфілда.

— Не можу, — знову засопів Вовк.

— Є тільки одна заковика. У мене на передньому сидінні лежить кілька речей. Комусь із вас, хлопці, доведеться їхати в кузові. Там може бути трохи вітряно.

— Ви навіть не уявляєте наскільки це чудово, — промовив Джек, кажучи щиру правду. — Побачимося, коли повернетеся. — Вовк став пританцьовувати від хвилювання. — Чесно. Ми будемо тут, містере. І дякуємо вам.

Щойно чоловік пройшов крізь двері, Джек повернувся до Вовка і зашепотів щось йому на вухо.

Коли юнак на ім’я Біллі «Бак» Томпсон повернувся до пікапа, тримаючи дві коробки з «Вопперами», то побачив спокійного Вовка, що стояв на колінах у відкритому кузові й тримався руками за борт. Рот його був роззявленим, ніс задертий догори. Джек сидів на пасажирському сидінні в оточенні громіздких пластикових пакетів, що були обмотані скотчем, зшиті і, зважаючи на запах, добряче покроплені кімнатним освіжувачем. Крізь прозорі стінки виднілися довгі, схожі на листки, зеленуваті пагони. Обрізані пагони вкривали бруньки.

— Припускаю, ти досі голодний, — сказав Біллі й кинув «Воппер» Вовку. Тоді вмостився на водійське сидіння, що відмежовувало Джека зваленими в купу пакетами. — Я гадав, він його зубами вхопить. Не сприйми це як образу щодо твого кузена. Ось тримай! Свій він вже ум’яв.

Усю сотню миль, яку вони проїхали на захід, Вовк радісно дурів, від того, як вітер свистів у вухах. Його загіпнотизувала швидкість і різноманіття ароматів, які в процесі цього польоту вловлював його нюх. Очі горіли й блищали, відчуваючи найменшу зміну вітру. Сидячи ззаду, Вовк крутив головою туди-сюди і підставляв ніс потокам повітря.

Бак Томпсон розповів, що він фермер. Він говорив без перерви всі сімдесят п’ять хвилин, протягом яких втискав педаль газу, і жодного разу нічого не запитав у Джека. Коли саме неподалік від Каюги він повернув на вузьку брудну дорогу і зупинив машину біля кукурудзяного поля, яке, здавалося, простягалося на милі, він засунув руку в нагрудну кишеню і дістав звідти трохи прим’яту цигарку, скручену з тонкого, як тканина, білого паперу.

— Я чув про червонооких, але твій кузен — це просто сміхота, — він кинув цигарку Джеку. — Коли збудиться, дай йому трохи цього. Краще будь-яких пігулок.

Джек швидко засунув косяк у кишеню сорочки, і виліз із кабіни.

— Дякую, Баку, — сказав він водієві.

— Чувак, те, як він їв — це було щось. Як ти змушуєш його слухатися? Кричиш: «Вперед! Пішов!»?

Щойно Вовк зрозумів, що подорож завершилась, зістрибнув із кузова. Червоний пікап поїхав геть, залишаючи по собі довгий шлейф пилу.

— Давай ще раз так зробимо, — закричав Вовк. — Джекі! Давай ще раз так зробимо.