Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Джек зрозумів, що розмовляє сам із собою, лише одного погляду на хлів вистачило, щоб розуміти це. Його наплічник лежав на маленькій дерев’яній лавці біля стосу грубих журналів 1973 року випуску. В одному кутку хліва без вікон лежала купа недбало звалених дров, начебто хтось нарубав їх про запас, а скласти полінувався. Більше в хліві нічого не було. Джек безпорадно відвернувся від прочинених дверей і оглянув схили яру.

Тут і там поміж будяків валялися старі шини, стос побляклих і зогнилих політичних брошур, на яких досі можна було прочитати прізвище ЛУҐАР[169], один побитий синьо-білий номерний знак Коннектикуту, пляшки з-під пива, етикетки на яких настільки вигоріли, що аж побіліли… але Вовка не було. Джек підвів руки і рупором склав їх біля рота.

— Гей, Вовку! Я повернувся!

Він не сподівався на відповідь — і не отримав її. Вовк пішов.

— От, гівно, — сказав Джек і поклав руки на стегна. Хлопчика переповнювали суперечливі емоції: тривога, полегшення й гнів. Вовк пішов, щоб зберегти Джекові життя, — так пояснювалося його зникнення. Щойно Джек відлучився у Дейлвілл, його приятель накивав п’ятами. Він утік на своїх невтомних ногах і перебуває тепер за багато миль звідси, очікуючи, коли зійде місяць. Тепер Вовк міг бути будь-де.

Усвідомлення цього посилило Джекову тривогу. Вовк міг податися в ліс біля яру, що бовваніє на тому кінці довгого поля, і набивати собі черево кроликами, польовими мишами та будь-чим іще, що може там водитися — кротами, борсуками і рештою персонажів «Вітру у вербах»[170]. І так би було найкраще. Але Вовк також міг би винюхувати свійську худобу, де б та не була, і опинитися таким чином під загрозою. А ще, усвідомив Джек, Вовк може винюхати фермера з родиною. Або, що навіть гірше, рушити до одного з містечок на північ від них. Джек не був певен щодо цього, але гадав, що перевтілений Вовк може розтерзати щонайменше півдюжини людей, перш ніж його нарешті вб’ють.

— Чорт, чорт, чорт, — повторював Джек, коли поліз яром угору. Насправді, він не сподівався побачити Вовка — хлопчик раптом збагнув, що, напевно, ніколи не побачить його. А за кілька днів прочитає в газеті якогось провінційного містечка жахливий опис різанини, влаштованої велетенським вовком, який забрів на Мейн-стрит у пошуках їжі. Тоді з’являться нові імена. Імена на кшталт Сілкі, Гайделя, Гейджена…

Спершу він глянув на дорогу, досі сподіваючись побачити гігантську постать Вовка, що біжить на південь, — той би не захотів зустрітися з Джеком, який повертається з Дейлвілла. Довга дорога була порожньою, так само як і хлів.

Звісно.

Сонце, точне, як і годинник, який він носив на зап’ястку, уже добряче схилилося до обрію. Джек безнадійно повернувся до довгого поля і узлісся за ним. Нічого не ворушилося, окрім верхівок стерні, що гнулися під холодним вітром.

«ПОЛЮВАННЯ НА ВОВКА-ВБИВЦЮ ТРИВАЄ», — саме таким буде заголовок у газеті за кілька днів.

Раптом великий коричневий валун на узліссі заворушився, і Джек збагнув, що тим валуном був Вовк. Він сидів навпочіпки і дивився на Джека.

— Ох, скільки ж клопоту з тобою, сучий сину, — сказав Джек полегшено, чудово знаючи, що якась частина його потайки тішилася з Вовкового зникнення.

Хлопчик пішов до приятеля. Вовк не рухався, однак його постать якимось чином збільшилася, стала напруженішою і мудрішою.

Наступний крок вимагав від Джека ще більше мужності, ніж перший. За двадцять ярдів він бачив, що Вовк і далі змінюється. Його волосся стало густішим і розкішнішим, ніби він помив його і висушив феном. Здавалося, ніби Вовкова борода справді починалася саме під очима. Він продовжував сидіти на місці, але все юнакове тіло стало більшим і сильнішим. Очі, наповнені рідкісним вогнем, блимали помаранчевим гелловінським полум’ям.

Джек змусив себе підійти ближче. Він мало не спинився, коли побачив, що у Вовка тепер замість рук лапи, але наступної миті збагнув, що це руки, просто пальці вкриті грубим чорним волоссям. Вовк і далі дивився на нього своїми полум’яними очима. Джек знову скоротив наполовину відстань між ними, а тоді спинився. Вперше з миті зустрічі з Вовком біля річки на Територіях хлопчик не міг прочитати виразу приятелевого обличчя. Можливо, Вовк уже став надто чужим, а може, волосся вкривало надто велику частину його обличчя. Та він був певен, що Вовк переживає якісь сильні емоції.

За дюжину футів від Вовка Джек зупинився і змусив себе зазирнути в очі перевертню.

— Вже скоро, Джекі, — сказав Вовк, і його губи роззявилися в жахливій подобі усмішки.

— Я подумав, що ти втік, — сказав Джек.

— Сидів тут, очікуючи на твоє повернення. Вовк!