Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Джеку? Що з тобою?

— Мені вже краще, — відповів він і навіть зміг усміхнутися. — Мені вже краще, ось і все. — Він раптом з’ясував, що так і є.

— Ти й пахнеш тепер краще, — бадьоро сказав Вовк. — Вовк! Вовк!

Наступного дня Джеків стан покращувався, та слабкість залишалася. Вовк віз його «наче коник», тож на захід вони рухалися дуже повільно. Із сутінками почали шукати місце для ночівлі. Джек звернув увагу на дерев’яний хлів у брудному маленькому вибалку. Навколо валялося сміття і лисі шини. Вовк погодився без зайвих обговорень. Весь день він був тихим і похмурим.

Джек заснув практично миттєво і прокинувся близько одинадцятої, щоб відлити. Він роззирнувся і побачив, що Вовкове місце — порожнє. Джек подумав, що приятель, певно, пішов на пошуки додаткової порції трави, аби запропонувати йому еквівалент бустер-ін’єкції[166]. Джек поморщив ніс, але знав, що коли Вовк захоче напоїти його своїм трунком, то він не відіб’ється. Поза сумнівом, після першого прийому йому стало набагато краще.

Джек обійшов хлів збоку — високий стрункий хлопчина в боксерках «Джокі», незашнурованих кросівках і розстібнутій сорочці. Він сцяв, як йому здалося, дуже довго і в процесі дивився на небо. Це була одна з тих оманливих ночей, які часом бувають на Середньому Заході наприкінці жовтня й на початку листопада, незадовго до того, як зима візьме світ у жорстокі залізні лабети. Ніч була мало не по-тропічному теплою, і м’який бриз скидався на пестощі.

У вишині плавав білий круглий і красивий Місяць. Оманливо й навіть моторошно ясно він освітлював усе навколо. І здавалося, ніби він водночас осяває і потьмарює цю ніч. Джек витріщався на Місяць, розуміючи, що його загіпнотизовано, але не надто переймаючись цим.

Ми не ходимо біля стада, коли змінюємося. Добрий Джейсоне, ні!

Я тепер стадо, Вовку?

На місяці з’явилося обличчя. Джек навіть не здивувався, що те обличчя належало Вовку… от тільки воно зовсім не було відкритим, широким і трохи здивованим, сповненим доброти і простоти. Це обличчя здавалося вузьким і, так, темним, темним від волосся, от тільки волосся не надавало йому темряви. Темряви обличчю додавали наміри.

Ми не ходимо біля них, ми б з’їли їх, з’їли їх, ми б з’їли їх, Джеку, коли ми змінюємося, ми б…

Це обличчя на Місяці — вирізьблений на кістці к’яроскуро[167] — належало розлюченій тварюці. Вона схилила голову на бік за мить до нападу, роззявила рот, повний зубів.

Ми б з’їли, ми б вбили, ми б вбили, вбили, ВБИЛИ, ВБИЛИ!

Палець доторкнувся до Джекового плеча і повільно спустився до талії.

Джек так і стояв із членом у руці, злегка стискаючи крайню плоть великим і вказівним пальцями, й дивився на небо. Свіжий, потужний струмінь сечі вирвався з нього.

— Я налякав тебе, — сказав за спиною Вовк. — Вибач, Джеку. Забий мене Бог.

Але на мить Джек подумав, що Вовку зовсім не було прикро. Вовкові слова звучали так, ніби він посміхався.

І раптом Джека охопила абсолютна певність, що його зараз з’їдять.

«Цегляний будинок? — безглуздо подумав він. — У мене нема навіть солом’яної хатинки, куди я міг би втекти».

Ось тепер прийшов страх. Сухий жах палив його вени сильніше за гарячку.