Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Великий, — замислився продавець. — Дозволю собі запитати, а для чого тобі він?

— Для мого пса, — стримано відповів Джек. Історія. Всім їм завжди потрібна Історія. Цю він приготував дорогою з хліва, де вони провели дві останні ночі. — Він мені потрібен для пса. Треба його зачинити, бо він кусається.

Обраний ним замок коштував десять доларів, і в Джека лишилося всього десять доларів у кишені. Йому було шкода витрачати так багато, і він майже надумав брати дешевший… а тоді пригадав, який вигляд був у Вовка минулої ночі, коли він вив на місяць, а з очей його розсипалося помаранчеве полум’я.

Хлопчик заплатив десять доларів.

Він підводив великий палець перед кожною машиною, що проїжджала повз нього, але, звісно ж, жодна не зупинилася. Може, його очі виглядали надто дикими і божевільними. Бо він сам відчував, що його очі дикі і божевільні. Газета, яку продавець у магазині металовиробів дозволив подивитися, обіцяла захід сонця рівно о шостій вечора. О котрій зійде Місяць, не зазначалося, але Джек підрахував, що це трапиться о сьомій щонайпізніше. Зараз уже перша по обіді, і Джек гадки не мав, куди він подіне Вовка на ніч.

«Тобі потрібно замкнути мене, Джеку, — сказав Вовк. — Потрібно добре замкнути мене. Бо якщо я звільнюся, то завдам шкоди всьому, що можу наздогнати і схопити. Навіть тобі, Джеку. Навіть тобі. Тож ти маєш замкнути мене і тримати під замком, що б я не робив чи не казав. Три дні, Джеку, аж доки Місяць знову не стане тонким. Три дні… навіть чотири, якщо ти не будеш до кінця впевненим».

Так, але де? Це має бути місце подалі від людей, щоб ніхто не почув Вовка, якщо — коли, знехотя підправив він — той почне вити. І місце те має бути значно міцнішим, ніж хлів, у якому вони зупинилися. Якщо Джек повісить свій новенький десятидоларовий замок на двері хліва, то Вовк просто вийде через задню стіну.

Де?

Джек не знав відповіді, але розумів, що має лише шість годин, аби знайти місце… можливо, навіть менше.

Джек ще більше поквапився.

На шляху сюди вони пройшли повз кілька порожніх будинків, навіть переночували в одному з них, і всю дорогу з Дейлвілла Джек шукав ознаки покинутих помешкань: вікна без штор, таблички «ПРОДАЄТЬСЯ», траву, що доросла аж до другої сходинки ґанку, дух занедбаності, які властиві всім порожнім будинкам. Не те щоб він сподівався замкнути Вовка у спальні якогось фермера на три дні його Перевтілення: Вовк же здатен вибити двері у хліві. Та в одному будинку, які вони бачили, був льох, і це могло прислужитись.

Міцні дубові двері, вбудовані у трав’янистий пагорб, скидалися на казкові, і вели вони в кімнату без стелі і дверей — у підземну кімнату, в печеру, з якої жодна істота не вибереться менше ніж за місяць. Льох стримає Вовка, а земляна підлога і стіни дозволять йому не поранитися.

От тільки порожній будинок з льохом зостався тридцять чи сорок миль позаду. Їм нізащо не вдасться повернутися туди за час, який лишився до сходу Місяця. Та й чи захоче Вовк пробігти сорок миль для того, щоб його зачинили в безлюдний карцер без їжі перед Перевтіленням.

Зважмо й на те, що минуло вже багато часу. Може, Вовк уже підійшов так близько до межі, що відмовиться від будь-якого ув’язнення? Що, як жорстокий, пожадливий бік його вдачі вже виліз назовні і тепер роздивлявся цей дивний новий світ, цікавлячись, де тут ховається їжа? Великий замок, який от-от розірве шви Джекової кишені, виявиться непотрібним.

Раптом Джек збагнув, що може повернути в інший бік. Піти назад до Дейлвілла і продовжити свій шлях. За день чи два він буде біля Лейпела чи Сісеро, можливо, зможе попрацювати півдня в продуктовому магазині чи влаштуватися на кілька годин поденником на ферму, заробити кілька доларів чи поцупити один-два обіди і за кілька днів швидко дійти до кордону з Іллінойсом. В Іллінойсі буде легко, подумав Джек. Він не знав, як збирається це зробити, але був певен, що зможе дістатися до Спрінгфілда і Школи Тайєра за день чи два після того, як потрапить на територію Іллінойсу.

А ще, коли до хліва лишалося десь чверть милі, збентежений Джек думав про те, як же буде пояснювати присутність Вовка Річарду Слоуту? Давньому другу Річарду Слоуту, у круглих окулярах, краватці і охайно зашнурованих черевиках з кордованської шкіри? Абсолютно раціональному Річарду Слоуту, дуже розумному, але впертому. Він уважав, що те, чого ти не можеш побачити, не існує. У дитинстві Річард ніколи не цікавився казками, він був байдужим до діснеєвських фільмів про хрещених фей, які перетворювали гарбузи на карети, та злих королев із балакучими дзеркалами. Такі вигадки були надто абсурдними, щоб зацікавити шестирічного (чи восьмирічного, чи десятирічного) Річарда — на відміну, скажімо, від фотографії електронного мікроскопа. Річард з ентузіазмом грався кубиком Рубіка, який складав менше ніж за дев’яносто секунд, але навряд чи він міг сприйняти шістнадцятирічного вовкулаку зростом у шість футів п’ять дюймів.

Якусь мить Джек безпорадно метався по дорозі — на секунду він навіть подумав, що зможе кинути Вовка самого й піти далі, до Річарда, на пошуки Талісмана.

«А що, як я — стадо?» — подумки запитав він себе. І тоді пригадав, як Вовк побіг вниз по схилу за бідними переляканими тваринами, а далі кинувся у воду, щоб урятувати їх.

Хлів був порожнім. Щойно Джек побачив прочинені двері, то зрозумів: Вовк пішов, — однак він перевірив яр і подолав купу сміття, але не знайшов приятеля. Вовк не міг далеко відійти від хліва, проте він утік.

— Я повернувся! — гукнув Джек. — Гей, Вовку! Я приніс замок.