Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Вже скоро, Джекі. Ти — стадо. Я маю зачинити тебе всередині.

— Гаразд, — сказав Джек. — Гадаю, і справді маєш.

Ці слова видалися Вовку неймовірно смішними. Заходячись сміхом, поєднаним з виттям, він обійняв Джека за талію, підняв його і поніс через поле.

— Вовк потурбується про тебе, Джекі, — сказав він, проковтнувши власне виття. Він м’яко поставив хлопчика на землю наверху яру.

— Вовку, — сказав Джек.

Вовк роззявив щелепи і взявся чухатись у паху.

— Тобі не можна вбивати людей, Вовку, — сказав Джек. — Пам’ятай про це. Якщо ти пригадав історію, то не забудь також, що не можна вбивати людей. Бо якщо ти вчиниш таке, вони вполюють тебе. Якщо ти вбиватимеш людей, хай навіть одну людину, багато людей прийдуть убивати тебе. І вони дістануть тебе, Вовку. Гарантую. І приб’ють твою шкуру до стіни.

— Жодних людей, Джекі. Тварини пахнуть краще за людей. Жодних людей. Вовк!

Вони спустилися схилом у яр. Джек витягнув замок із кишені й декілька разів просовував його крізь металеве кільце, на якому він висітиме, показуючи Вовку, як користуватися ключем.

— А тоді просунь ключ під дверима, гаразд? — запитав він. — Коли ти перевтілишся назад, я віддам тобі ключ. — Джек зиркнув на нижню частину дверей — між ними й землею лишалося два дюйми.

— Звісно, Джекі. Ти віддаси його мені.

— Тож, що ми робимо тепер? — запитав Джек. — Мені вже зараз іти в хлів?

— Сідай сюди, — вказав Вовк на точку на підлозі за фут від дверей.

Джек зацікавлено глянув на нього, зайшов у хлів і сів. Вовк сів напочіпки за дверима хліва і, навіть не дивлячись на Джека, простягнув руку хлопчику. Джек узяв Вовка за руку. Здавалося, ніби він тримає якусь волохату істоту завбільшки з кролика. Вовк так сильно стиснув руку, що Джек мало не скрикнув — та навіть якби він закричав, навряд чи Вовк почув би його. Вовк знову подивився вгору, і його обличчя виглядало замріяним, мирним і захопленим. За секунду чи дві Джек зміг поворушити долонею, щоб улаштуватися трішки зручніше в лапі у Вовка.

— Чи довго ми сидітимемо так? — запитав він.

Вовку знадобилася хвилина, щоб відповісти.

— До початку, — сказав він і знову стиснув Джекову руку.

Ось так вони й сиділи обабіч дверного отвору, годинами без слів, і світло дня нарешті почало гаснути. Останні двадцять хвилин Вовк ледь відчутно тремтів, і коли небо стало темнішим, тремтіння в його руці посилилося. Джек подумав, що так, мабуть, тремтить породистий кінь у стайні перед початком перегонів, очікуючи на постріл і на мить, коли ворота відчиняться.

— Він починає забирати мене, — м’яко сказав Вовк. — І скоро ми побіжимо, Джеку. Хотілося б, що б і ти міг побігти з нами.

Вовк повернув голову до Джека, і хлопчик побачив, що хоча Вовк щиро мав на увазі те, що сказав, але значна його частина мовчки промовляла: «Я міг би бігти і біля тебе, і за тобою, маленький друже».