Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

— Гадаю, нам треба зараз зачинити двері, — сказав Джек.

Він спробував висмикнути руку з Вовкової, однак йому не вдалося звільнитися, аж доки Вовк майже зневажливо не відпустив його.

— Зачинити Джека всередині, зачинити Вовка знадвору. — Вовкові очі на мить спалахнули і стали червоногарячими, як у Елроя.

— Пам’ятай, ти маєш охороняти своє стадо, — сказав Джек. Він відступив назад, всередину хліва.

— Стадо йде в хлів, і замок вішається на двері. Він Не Нашкодить Своєму Стаду. — Його очі більше не випромінювали вогонь і потьмяніли до помаранчевих.

— Повісь замок на двері.

— Забий його Бог, я це і роблю, — сказав Вовк. — Я вішаю Богом забитий замок на Богом забиті двері, бачиш? — Він захряснув двері, миттєво помістивши Джека в темряву. — Чуєш, Джекі? Це Богом забитий замок. — Джек почув, як замок дзенькнув об металеву дугу, а тоді захряснувся, коли Вовк замкнув його.

— Тепер ключ, — сказав Джек.

— Богом забитий ключ, просто тут і просто зараз, — сказав Вовк, і ключ зі скрипом увійшов у замкову шпарину, а тоді вийшов з неї. Уже за мить ключ відскочив від запилюженої землі під дверима на мостини хліва.

— Дякую, — видихнув Джек. Він нахилився і мацав підлогу, доки не знайшов ключ. На мить він так сильно втиснув його в долоню, що мало не вдавив метал у шкіру: синець, форма якого нагадувала штат Флориду, зійде лише за п’ять днів, але в той час він надто турбуватиметься через ув’язнення, аби перейматися цим. Тоді Джек обережно поклав ключ у кишеню.

На вулиці Вовк гучно і часто дихав.

— Ти сердишся на мене, Вовку? — прошепотів він крізь двері.

Кулак важко вдарив у двері.

— Ні! Не серджусь! Вовк!

— Гаразд, — сказав Джек. — Жодних людей, Вовку. Пам’ятай про це. Інакше вони вполюють тебе і вб’ють.

— Жодних люУУУУУУ-АААААУУУУУУ!

Слово обернулося на протяжне, мелодійне виття. Тіло Вовка вдарилося об двері, і його довга, вкрита чорним хутром лапа промайнула в щілині під ними. Джек знав, що Вовк треться об двері хліва.

— Не серджуся, Джеку, — прошепотів Вовк так, ніби власне виття збентежило його. — Вовк не сердиться. Вовк жадає, Джеку. Це вже скоро, так, забий Боже, скоро.

— Я знаю, — сказав Джек, і враз відчув, що зараз заплаче: він би хотів обійняти Вовка. А ще більше він хотів, аби вони затрималися на кілька днів на тій фермі, і щоб це він зараз стояв біля погреба, а Вовк сидів у безпечній в’язниці.

Дивна, тривожна думка пронизала його свідомість: «Вовк і так був у безпечній в’язниці».