Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Нарик, що сидів трьома рядами нижче, повернувся і дивився на них із туманним інтересом. Він тримав у руці тліючий косяк; запасний стирчав за вухом.

— Чудово! — промовив він. — Срані лондонські вовкулаки[165] знову атакують, так?

— Добре, — сказав Джек. — Добре, ми йдемо. Жодних проблем. Просто не роби так більше, гаразд?

Він повів Вовка на вихід. Його знову зморила втома.

Світло вестибюля, впиваючись голками, ударило йому в очі. Жінка, що тягнула маленького хлопчика із зали, обійнявши дитину, позадкувала в куток. Коли вона побачила, що Джек виводить Вовка (той досі вив) крізь подвійні двері шостої зали, то підхопила дитину і кинулася геть.

Продавець, касирка, кіномеханік та високий чоловік у спортивному піджаку, який пасував би закликайлу на перегонах, згуртувалися в маленьку щільну купку. Джек припустив, що чоловік у картатому спортивному піджаку та білих черевиках — менеджер.

Двері інших залів також прочинились. Із пітьми визирали обличчя — усім було цікаво, через що зчинився гамір. Джеку вони здавалися борсуками, що визирають зі своїх нірок.

— Забирайтеся геть! — крикнув чоловік у картатому піджаку. — Забирайтеся геть! Я вже викликав поліцію, вони будуть тут за п’ять хвилин.

«Херня це все, — подумав Джек, гріючись у промінцях надії. — Ти не мав на це часу. І якщо зникнемо просто зараз, можливо, тільки можливо, ти нікому й не телефонуватимеш».

— Ми вже йдемо, — сказав хлопчик. — Слухайте, мені шкода. Це просто… мій старший брат епілептик і у нього стався напад. Ми… ми забули його ліки.

При слові «епілептик» касирка і продавець відсахнулися, наче Джек сказав «прокажений».

— Ходімо, Вовку.

Він помітив, як опустився погляд менеджера, помітив, як зневажливо вигнулися його губи. Прослідкував за його поглядом і побачив темну пляму на ошкошському комбінезоні Вовка. Той обмочився.

Вовк помітив це також. Багато чого у світі Джека було йому незнайомим, але він достоту розумів, як виглядає зневага. Він зайшовся гучними, пронизливими риданнями.

— Джек, мені шкода! Вовку дуже ШКОДА!

— Забери його звідси, — з презирством сказав менеджер і відвернувся.

Джек обійняв Вовка і повів його до дверей.

— Ходімо, Вовку, — промовляв він. Джек говорив тихо й зі щирою ніжністю. Він ніколи ще так сильно не переймався Вовком. — Ходімо. Це я винен, а не ти. Ходімо.

— Пробач, — судомно ридав Вовк. — Я поганий, забий мене Бог, поганий.

— Ти хороший, — заперечив Джек. — Ходімо.