Розділ «Стівен Кінг, Пітер Страуб Талісман»

Він прочинив двері, і вони вийшли в тихе пізнє жовтневе тепло.

Жінка з дитиною стояла від них в ярдах двадцяти, але, побачивши Джека та Вовка, почала відступати до машини, тримаючи маля перед собою, як загнаний у кут гангстер заручника.

— Не дай йому підійти до мене, — закричала вона. — Не дай цій почварі підійти до моєї дитини. Ти чуєш мене? Не пускай його до мене!

Джек подумав, що треба сказати їй щось, аби заспокоїти, але він не знав, що саме. Він надто втомився.

Вони пішли геть, перетинаючи стоянку під кутом. На півшляху до дороги Джек заточився. Світ на мить потьмарився.

Джек заледве розумів, що Вовк підхопив його на руки і несе, мов немовля. Невиразно розумів, що Вовк плаче.

— Джеку, мені шкода. Будь ласка, не треба ненавидіти Вовка. Я можу бути старим добрим Вовком. Почекай, побачиш.

— Я тебе не ненавиджу, — сказав Джек. — Я знаю, що ти… ти старий добрий…

Він заснув, не закінчивши речення. Коли Джек прокинувся, вже був вечір, і Мансі залишився далеко позаду. Вовк зійшов із головної дороги і брів павутиною сільських стежок і брудних шляхів. Його не збивали з пантелику ані відсутність знаків, ані надмір можливих напрямків. Вовк продовжував іти на захід; його вів інстинкт перелітного птаха.

Ніч вони провели в порожньому будинку на північ від Каммака, і вранці Джеку здалося, що температура в нього трохи спала.

Була середина ранку — середина ранку двадцять восьмого жовтня, — коли Джек збагнув, що на долонях Вовка знову з’явилася шерсть.

Розділ дев’ятнадцятий

Джек у хліві

Ту ніч вони провели в руїнах спаленого будинку з широким полем по один бік і гаєм — по інший. На далекому краю поля розташовувалася ферма, але Джек подумав, що тут вони з Вовком будуть у безпеці, якщо поводитимуться тихо й не дуже вовтузитимуться. Коли сонце зайшло, Вовк пішов у ліс. Він рухався повільно, нахиливши обличчя до самої землі. Перш ніж Вовк зник із Джекового поля зору, хлопчик подумав, що його приятель схожий на короткозору людину, що загубила окуляри і тепер шукає їх. Джек почав нервувати (до нього приходили видіння, як Вовк потрапляє в пастку зі сталевими зубами, як пійманий Вовк похмуро стримує стогони, відгризаючи собі ногу…), аж доки Вовк не повернувся, прямуючи цього разу майже прямо і тримаючи в руках якісь рослини, корені яких вільно звисали зі стиснутих кулаків.

— Що в тебе там, Вовку? — запитав Джек.

— Ліки, — відповів Вовк похмуро. — Та вони не дуже хороші, Джеку. Вовк! Нічого нема дуже хорошого в твоєму світі!

— Ліки? Що ти маєш на увазі?

Але Вовк не промовив більше нічого. Він дістав два дерев’яних сірники з нагрудної кишені комбінезона, розпалив вогонь і запитав у Джека, чи може той роздобути банку. У канаві Джек знайшов банку з-під пива. Вовк понюхав її і зморщив ніс.

— Знову погані запахи. Треба води, Джеку. Чистої води. Я сходжу, якщо ти дуже втомився.

— Вовку, я хочу знати, що ти надумав.