Розділ «Середа»

Олберт Уеллс схвально кивнув головою.

— Цей хлопець має голову на плечах. Ми з ним учора трошки побалакали.

Для неї це була новина.

— Пітер приходив до вас?

— Авжеж.

— Я не знала.

«Але це — в його дусі, — подумала вона. — Коли вже щось поклав зробити — доведе справу до кінця». Вона й раніше помічала це його вміння — за безліччю справ не забувати про деталі.

— Ви одружитеся з ним, міс?

Це запитання заскочило її зненацька.

— Звідки ви взяли? — запротестувала вона і зовсім зніяковіла, відчувши, що червоніє.

Олберт Уеллс захихотів.

— Просто спало на думку — коли почув, як ви вимовляєте його ім’я. І ви, напевно, часто бачитеся, бо працюєте в одному місці. Тож, маючи голову на плечах, він неодмінно збагне, що кращої пари йому не знайти.

— Містере Уеллс, ви нестерпна людина! Ви… ви читаєте чужі думки й примушуєте людей червоніти. — Усмішка її, однак, свідчила про те, що вона зовсім не образилася. — І не називайте мене більше, будь ласка, «міс». Мене звуть Крістіна.

Він стиха промовив:

— Для мене це ім’я — особливе. Так звали й мою жінку.

— Звали?

Він кивнув.

— Вона померла, Крістіно. Дуже давно. Іноді думаю навіть, чи не наснилося мені все, що ми вдвох спізнали — всі печалі наші й радощі. А мали ми і того, і того вдосталь… Інколи ж пригадується мені все таи ясно, наче було все те тільки вчора. І тоді охоплює мене туга-самота. Діточок-бо в не було. — Він якусь хвилину сидів мовчки, в похмурій задумі. — Наскільки близька була тобі людина, починаєш розуміти тільки тоді, коли її вже немає.

І тут Крістіна сама навіть не помітила, як виклала все про себе цьому чоловічкові. Вона розповіла йому про трагедію у Вісконсіні, про свою самотність і про переїзд до Нового Орлеана, про те, як звикала до нового життя, і про надію, яка тепер у неї народилась. Не приховала вона й того, що сьогоднішнє побачення зірвалося й що це страшенно її гнітить.

Вислухавши її, Олберт Уеллс мудро похитав головою.