Розділ «Середа»

— Ви гадали, що мене й досі тримають у ліжку, правда? А я вже, як бачите, на ногах. Почував себе я непогано, вилежуватися набридло, от я й попросив тутешнього вашого лікаря привести отого фахівця — доктора Аксбріджа з Іллінойсу. Цей доктор Аксбрідж — дуже розумний чоловік. Він оглянув мене й сказав: якщо людина добре почувається, то вона, як правило, здорова. Отож, ми випровадили медсестру і — геть хвороби! Що ж ви стоїте, міс, заходьте!

«Ну, хвалити бога, доглядальниця тепер не розорить його, — подумала Крістіна. — Може, він так швидко відмовився від її послуг, бо зрозумів, що вона обдере його як липку».

Коли Крістіна зайшла до кімнати, Уеллс запитав:

— Ви вже стукали раз?

— Так, — відповіла вона.

— Мені здалося, що хтось стукає, але я вирішив, що це Бейлі.

— Бейлі? Хто він такий?

В очах старого блиснув веселий вогник.

— Посидьте трохи, і ви познайомитеся з ним. Цебто, або з ним, або з Барнумом[13].

У двері раптом різко й владно постукали. Олберт Уеллс самими губами вимовив:

— Бейлі!

Коли двері відчинилися, Крістіна з подивом побачила, що на порозі стоїть готельний камердинер в уніформі. На плечі в нього лежало з десяток костюмів із плічками, а перед собою він тримав випрасуваний синій саржевий костюм старомодного крою, що, безперечно, належав Олбертові Уеллсу. Вправним рухом камердинер почепив костюм на гачок у коридорній шафі й повернувся до дверей, біля яких чекав маленький чоловічок. Лівою рукою слуга притримував стос костюмів на плечі; долоню правої він автоматично простяг Уеллсові.

— А ви вже одержали своє, — сказав той, ледь стримуючи усмішку. — Вранці, коли забирали костюм.

— Ні, то був не я, сер, — рішуче похитав головою камердинер.

— Атож. Не ви, а ваш приятель. Але хіба це не все одно?

— Про те, що було вранці, я нічого не знаю, сер.

— Виходить, ваш друг не завжди ділиться з вами?

Простягнута рука опустилася.

— Я не розумію, про що ви говорите.

— Ет, облиште! — Олберт Уеллс засміявся. — Ви Бейлі. А на чай я дав Барнуму.