Розділ «Вівторок»

Вчора ввечері вона, приголомшена, шокована, відчувала тільки сором і безмежну втому. Але шок минувся, а щодо сорому, то ще невідомо, що краще — мовчати чи вимагати покарання нападників. Тим більше, що Лайл Дюмер та його дружки, протверезившись, навряд чи стануть вихвалятися своїм «подвигом».

— Звісно, мовчати — ваше право, — сказав Пітер. — Але дозвольте вам нагадати: якщо злочин минає людині безкарно, вона його неодмінно потім повторює — коли не з вами, то з кимсь іншим. — Марша збентежено закліпала очима, а він провадив далі: — Я не знаю, чи хлопці — ваші друзі. Та навіть якщо це так, не бачу причин вигороджувати їх.

— Один з них був моїм другом. Принаймні, я так гадала.

— Зараз ідеться не про дружбу, — наполягав Пітер, — а про те, що вони намагалися зробити — й зробили б, якби не наспів Ройс. Більше того, зачувши небезпеку, вони кинулися врозтіч, як щури, а вас покинули напризволяще.

Марша невпевненим голосом відповіла:

— Вчора ви, здається, казали, що знаєте імена двох з них.

— Номер був записаний на ім’я Стенлі Діксона. Друге відоме мені ім’я — Дюмер. Це ж були вони?

Вона кивнула.

— Хто був заводієм?

— По-моєму… Діксон.

— Ну, то розкажіть мені все по порядку.

Марша раптом зрозуміла, що її позбавлено ініціативи: вона має коритися чужій волі. Для неї це було новиною і, дивна річ, — подобалося їй. Дівчина слухняно розповіла про все, що діялося з нею від тієї хвилини, як вона пішла з танців, і аж до появи її рятівника — Елоїса Ройса.

Пітер лише двічі перебивав її. Чи бачила вона в сусідній кімнаті жінок, про яких згадували Діксон та інші? Чи заходив у номер хто-небудь із службовців готелю? У відповідь на обидва запитання вона заперечливо похитала головою.

Тепер їй хотілося розповідати й пояснювати далі. Всієї цієї історії не сталося б, сказала вона, якби вчора не був день її народження.

— Вчора був день вашого народження? — здивовано перепитав він.

— Мені сповнилося дев’ятнадцять.

— І ви в цей день були самі?

Марша вирішила: якщо вже сповідатися, то до кінця. І розповіла про телефонний дзвінок з Рима й про те, як засмутилася, почувши, що батько затримується.

— Ну от, — сказав Пітер, коли дівчина замовкла, — тепер я вже хоч трохи розумію, що сталося.

— Таке більше не повториться. Ніколи.