Розділ «Вівторок»

Пітер кивнув і подумав, що з такою небезпекою ще можна миритися.

— Яка ж сума вам потрібна?

— Для початку — сто тисяч доларів, — відповів головний інженер, дивлячись на нього поверх окулярів. — Цього вистачило б на те, щоб поміняти ліфтам усі нутрощі й полагодити ще дещо.

Пітер стиха свиснув.

— Я вам от що скажу, — вів далі шотландець. — Гарна машина — коли тільки вона справді гарна — поводиться майже як людина. Вона для тебе зробить удесятеро більше, ніж ти сподівався, а як потому ти її підлатаєш і поговориш з нею ласкаво, то вона напружиться й ще трохи попрацює. Але колись і для машини надходить останній день, і вона помирає, і хоч би як і ти й вона хотіли цей день відвернути — вам це не вдасться.

Відчиняючи двері свого кабінету, Пітер усе ще обмірковував слова головного інженера. «Може, останній день надходить колись і для цілого готелю? — думав він. — А втім, ні, „Сейнт-Грегорі“ до смерті ще далеко. Зате нинішньому керівникові його, видно, прийшов кінець».

На столі в нього лежала ціла купа листів, записок та телефонограм. Він узяв верхню й прочитав: «Міс Марша Прейскотт просить повідомити, що чекатиме вашого дзвінка в номері 555». Це був нагад і про те, що він збирався детальніше з’ясувати обставини вчорашнього бешкету в номері 1126-27.

І ще одне: треба буде найближчим часом заскочити до Крістіни, бо зібралося кілька питань, яких без Уоррена Трента не розв’язати — питань хоч і нагальних, але надто дрібних, щоб вести про них мову під час ранкової аудієнції в хазяїна. Тут він усміхнувся й сказав собі: «Слухай-но, навіщо виправдуватись? Тобі просто кортить побачитися з нею — і нічого поганого в цьому немає!»

Та поки він вирішував, що зробити спершу, задзвонив телефон. То був виклик з бюро оформлення. Черговий адміністратор сказав:

— Ви прохали, щоб вас сповістили. Щойно прибув містер О’Кіф.

5

Кертіс О’Кіф пройшов людний, схожий на склеписту печеру вестибюль стрімко, як стріла пройшла б крізь яблуко. «До того ж, яблуко гнилувате», — подумав він зневажливо. Йдучи, О’Кіф помічав ознаки розкладу досвідченим оком людини, що знає готельний бізнес, як свої п’ять пальців. То були ознаки дрібні, але промовисті: залишена на стільці й не прибрана газета; купка сигаретних недокурків в урні з піском коло ліфтів; брак гудзика на кітелі розсильного; дві перегорілі лампи в люстрі під стелею. При вході з Сейнт-Чарлз-авеню, стоячи посеред людського потоку, точили баляси швейцар в уніформі й продавець газет. Літній черговий адміністратор сидів за своєю конторкою похнюплений, байдужий до всього, що робилося довкола.

Якби стільки неподобств сталося водночас в якомусь готелі О’Кіфової імперії, батіг пішов би гуляти по спинах, посипалися б догани й попередження, а дехто, можливо, і розпрощався б зі своєю посадою. «Гаразд, не гарячкуй, „Сейнт-Грегорі“ ще не твій, — нагадав собі Кертіс О’Кіф. — Поки що не твій».

Він прямував до бюро оформлення — високий, сухорлявий, енергійний чоловік у бездоганно випрасуваному темно-сірому костюмі. Хода в нього була особлива — він дріботів ногами, наче пританцьовуючи, і цієї ходи не міняв ні на гандбольному полі, де регулярно тренувався, ні на паркеті танцювального залу, ані на хисткій палубі власної океанської яхти «Шинкар-ІV». Він пишався тим, що його фігура лишається стрункою, спортивною ще й тепер, на п’ятдесят шостому році життя, — а це було бурхливе життя людини, яка, пробиваючи собі шлях нагору з безликої безвісності, спромоглася зайняти місце серед найсильніших світу цього й заразом здобути репутацію чи не найбільш непосидющого мільйонера.

Клерк, що сидів за мармуровою дошкою конторки, навіть не глянувши вгору, підштовхнув до нього блок відривних реєстраційних бланків. Власник готельної компанії цього наче й не помітив. Рівним голосом він проказав:

— Моє прізвище О’Кіф. Я зарезервував два люкси, один для себе, другий — для міс Дорогі Леш.

Краєчком ока він бачив у цю мить, як Додо входить до вестибюля: додгонога, пишногруда, вона, здавалося, випромінювала хтивість. Як завжди, всі голови обернулися до неї, почулося тихе: «Ого-го!»

О’Кіф доручив їй простежити за багажем біля машини. Такі речі вона робила охоче. Але там, де вимагалися бодай мінімальні розумові зусилля, до неї краще було не звертатись.

О’Кіфові слова подіяли, як вибух гранати.

Реєстратор здригнувся й сів рівно. Під холодним поглядом сірих очей, що прошивав його наскрізь, вираз його обличчя враз змінився: байдужість поступилася місцем догідливості. Інстинктивно, нервовим рухом він поправив краватку.