Розділ «Вівторок»

Він прибув в аеропорт Муасан десь о пів на восьму машиною з дешевого мотелю на Шеф-Мантерському шосе, де перед тим ночував. Будинок аеропорту йому сподобався — всюди скло і метал, а головне (для нього це мало особливу вагу) — повно урн на сміття.

З напису на меморіальній дошці він дізнався, що аеропорт названо на честь новоорлеанця Дона Муасана, піонера повітроплавання, і відзначив подумки збіг своїх та його ініціалів, що можна було вважати за добру прикмету. До такого аеропорту приємно, мабуть, прилітати на величезному реактивному лайнері і, можливо, він ще дозволить собі цю розкіш, якщо йому щаститиме так, як перед останньою відсидкою. Треба тільки якнайшвидше знов набрати форми; взагалі навички в нього відновлювалися непогано, хіба що тепер він іноді вагався там, де раніше діяв би впевнено й спокійно, не замислюючись.

А втім, нічого дивного в цьому не було. Просто він знав: якщо його застукають ще раз, то припаяють уже від десяти до п’ятнадцяти років. А це ой як невесело, надто, коли тобі п’ятдесят два — на такий довгий строк уже й життя не вистачить.

Ключник походжав по залу аеропорту — зовні нічим не примітний, гарно вдягнений чоловік із згорнутою газетою під пахвою. Він скидався на удачливого бізнесмена. Тільки очі його весь час бігали, стежачи за вранішніми пасажирами, що прибували в аеропорт на автобусах і таксі з новоорлеанських готелів. Пасажирів було багато, бо ранковими рейсами в Нью-Йорк, Вашінгтон, Чікаго, Майямі й Лос-Анджелес вирушали майже одночасно реактивні літаки кількох авіакомпаній.

Двічі Ключник казав собі: «Ну, ось воно, нарешті!» — але обидва рази його спіткало розчарування. Двоє чоловіків, сягнувши в кишеню по гроші чи квитки, знаходили там готельні ключі, що їх вони забули віддати портьє. Перший не полінувався виконати прохання, написане на пластмасовій бирці — відшукав поштову скриньку й кинув туди ключ. Другий віддав свій ключ касирові, і той сховав його в шухляду, пообіцявши, очевидно, повернути готелеві.

Але Ключник — битий жак — не втрачав надії. Він чигав далі, знаючи, що діждеться свого. І через десять хвилин був винагороджений за своє терпіння. Якийсь лисий добродій з червоним брезклим обличчям, вдягнений у пальто, поверх якого висіли фотоапарат і дорожня сумка, зупинився при виході коло газетного кіоска, вибрав собі журнал і разом з грішми витяг із кишені готельний ключ. Добродій сипнув чортами; його дружина, худа, лагідна з виду жінка, щось тихо сказала йому, а він гримнув у відповідь: «Нема коли!» Почувши це, Ключник подався слідом за ними. Ну, слава богу! Проходячи повз урну, чоловік кинув туди ключ.

Далі все вже було Ключникові за іграшку. Порівнявшись із урною, він впустив туди свою згорнуту газету, а потім, ніби раптом передумавши, зупинився, повернувся й видобув її. При цьому ключ теж опинився у нього в руці. За кілька хвилин, замкнувшись у чоловічому туалеті, він прочитав на бирці: «Готель Сейнт-Грегорі. Номер 641».

За півгодини, як часто буває, коли починає фортунити, він у такий самий спосіб заволодів ще одним ключем — і знову від номера в «Сейнт-Грегорі». Отоді-то він і подзвонив у готель і потвердив своє замовлення, вирішивши, що на сьогодні досить уже вештатися по аеропорту й випробовувати долю. Почин було зроблено — і почин непоганий. Сьогодні ввечері він ще почергує на залізничному вокзалі, а днів за два, можливо, знову відвідає аеропорт. Крім того, існують і деякі інші способи добування готельних ключів, і про один з них він подбав ще вчора ввечері.

Недаремно один нью-йоркський прокурор багато років тому зауважив у залі суду: «Щоразу, коли ми розглядаємо справу цього злочинця, це справа, так би мовити, ключова. Одверто кажучи, подумки я називаю його не інакше, як „Ключник Мілн“.

Це зауваження перейшло із судового протоколу в поліційний архів, прізвисько пристало до Мілна, і він носив його не без гордості, яка випливала з професійної впевненості в тому, що рано чи пізно можна здобути ключ до будь-яких дверей — треба тільки діяти обережно, терпляче, ну, і, звісно, мати хоч трохи талану.

Він заробляв, власне, на недбалому ставленні людей до готельних ключів — ставленні, яке, до речі, частенько доводить до розпачу службовців великих готелів. Розраховуючись за постій, мешканець мусить повернути ключ від номера. Але багато людей забувають про це й від’їздять із ключем у кишені. Совісні потім кидають його в поштову скриньку, і такі великі готелі, як „Сейнт-Грегорі“, щотижня сплачують поштовому відомству п’ятдесят доларів за повернуті ключі. Та є й забудьки, що залишають ключі собі на згадку чи байдуже викидають їх. Останні й годують професійних готельних злодіїв на зразок Ключника.

З будинку аеропорту Ключник повернувся до автостоянки й сів у „форд-седан“ моделі п’ятирічної давності, який він купив у Детройті й яким приїхав, зробивши зупинку в Канзас-сіті, до Нового Орлеана. Це була нічим не примітна машина темно-сірого кольору, не дуже нова й не дуже стара — словом, саме така, яка потрібна була Ключникові в його несполучній з будь-якою екстравагантністю професії.

Мотор завівся відразу — Ключник власноручно перебрав і відрегулював його, скориставшись із знань, набутих державним коштом під час однієї з численних відсидок.

Сумлінно дотримуючись дозволених швидкостей, він проїхав чотирнадцять миль від аеропорту до центру міста й поставив машину на стоянці коло Кенел-стріт, за кілька кварталів од готелю, який ще вчора обійшов і оглянув з усіх боків. З собою в нього було тільки дві валізи — решту багажу він залишив в оплаченому за кілька днів наперед номері мотелю. Тримати кімнату про запас було, звісно, витратно, але — береженого бог береже. Мотель правитиме йому за схованку для здобичі, а як, не доведи господи, станеться щось — до нього можна буде й не повертатись. Ключник подбав про те, щоб там не залишилося жодних слідів, які могли б навести поліцію на його особу, а ключ від мотельного номера сховав у повітряний фільтр автомобільного карбюратора.

До „Сейнт-Грегорі“ він увійшов упевненою ходою, покинув валізи коло швейцара й заповнив реєстраційний бланк на ім’я Б. У. Мідера з Енн-Арбора, штату Мічіган. Реєстратор, на якого справили належне враження дорогий костюм і тверді, владні риси обличчя прибулого, розмовляв з ним дуже чемно й запропонував номер 830. Ключник задоволено подумав, що тепер він матиме три ключі від готельних номерів, хоч адміністрації відомо тільки про один.

Номер 830, до якого розсильний привів його через кілька хвилин, виявився просто ідеальним» Він був просторий і вигідний, а головне, як помітив по дорозі Ключник, — розташований за кілька кроків од службових сходів.

Залишившись на самоті, він акуратно розпакував речі й вирішив перепочити перед великотрудною нічною роботою.

7

На той час, коли Пітер Макдермот спустився у вестибюль, Кертіса О’Кіфа вже припровадили до його номера. Пітер вирішив не підніматися туди: іноді надмірні вияви уваги дратують гостя не менше, аніж брак їх. До того ж, офіційно О’Кіфа вітатиме сам Уоррен Трент. Пітер обмежився тим, що перевірив, чи повідомлено хазяїна готелю про прибуття високого гостя, і поїхав на п’ятий поверх, де в номері 555 його чекала Марша Прейскотт.

— Як добре, що ви прийшли, — сказала вона, відчинивши двері. — А я вже думала, ви забули про мене.