Розділ «Вівторок»

— Їх уже несуть сюди. — Місіс дю-Кеней випросталася і, дивлячись на Пітера, додала: —Та я чула, що містер О’Кіф їде до нас із своєю квіточкою, і везе її не у вазі.

Пітер зрозумів: це натяк на те, що Кертіс О’Кіф завжди подорожує з коханкою, до того ж — щораз іншою. Він вирішив промовчати.

Місіс дю-Кеней задьористо всміхнулася:

— Ну, що ж, роздивляйтеся. Грошей за це не беремо.

Обидва люкси були прибрані бездоганно. На гладенько випрасуваних покривалах і завісах — білих із золотом, у французькому стилі — ані порошинки. Білизна в спальнях і ванних кімнатах найсвіжіша, розстелена й розкладена за всіма правилами, рукомийники й ванни аж блищать, сидіння унітазів — як нові, дошки опущені. Дзеркала й шибки сяють. Всі електролампи засвічуються, радіотелевізійні комбайни працюють. Кондиціонери слухняно реагують на переключення реостата. «Начебто все гаразд», — вирішив Пітер, ще раз обдивляючись вітальню суміжного люкса. І зараз же подумав: «Стривай, здається, не все». Він згадав, що Кертіс О’Кіф — побожний аж до фанатизму й молиться кілька разів на день, іноді навіть на людях. Пітер чув, що коли О’Кіфові припадає до вподоби якийсь готель, він вимолює його в бога, як дитина — різдвяну іграшку. Розповідали також, що перед початком переговорів про купівлю в його приватній каплиці правлять молебень, у якому мають брати участь усі О’Кіфові помічники. Один конкурент якось зло пожартував: «Кертіс ніколи не пропускає нагоди помолитися. Через те він і с…ть навколішках».

Отже, Пітер вирішив перевірити, чи є в кімнатах біблії. І за хвилину вже радів, що додумався до цього. Біблій давно не міняли, і їх перші сторінки, як завжди в готелях, були списані номерами телефонів повій; всі ж бо досвідчені мандрівники знають, що том святого письма — найпевніше джерело такої інформації.

Пітер мовчки показав книжки місіс дю-Кеней. Та поцмокала язиком.

— Ці біблії містеру О’Кіфові не знадобляться, правда ж? Я скажу, щоб принесли нові. — Взявши книжки під пахву, вона допитливо зазирнула Пітерові в очі. — Видно, тим, хто хотів би й далі тут працювати, доведеться тепер підроблятися під містера О’Кіфа?

Він знизав плечима.

— Слово честі, не знаю, місіс К. Мені відомо не більше, ніж вам.

Йдучи до дверей він відчував на собі збентежений погляд кастелянші. Пітер знав, що на руках у місіс дю-Кеней — хворий чоловік, і втрата роботи була б для неї страшним лихом. Спускаючись ліфтом на другий поверх, він думав про неї з щирим співчуттям.

«Якщо керівництво готелю зміниться, — міркував він, — то більшості молодих здібних працівників, очевидно, запропонують лишитися на своїх місцях. І вони, очевидно, пристануть на цю пропозицію, бо О’Кіфова компанія, кажуть, ставиться до свого персоналу непогано. Але літнім службовцям, надто тим, що вже позвикали до своїх посад і працюють абияк, є над чим замислитись».

Коли Пітер Макдермот підходив до дверей канцелярії, назустріч йому вийшов головний інженер Док Вікері. Зупинившись, Пітер сказав:

— Не знаю, чи вам відомо, інженере, але ліфт номер чотири вчора кілька разів заїдав.

Головний інженер похмуро кивнув великою лисою головою.

— Відомо, та що з того? Треба міняти підйомники, а грошей — чортма.

— Невже зайшло так далеко?

Пітер знав, що бюджет головного інженера нещодавно урізали, але про те, що ліфти зовсім виходять з ладу, чув уперше.

Док Вікері похитав головою.

— Якщо ви питаєте, чи загрожує нам нещасний випадок, то відповідь буде: ні. Я пильную запобіжників, як ока в лобі. Але дрібні поламки в нас уже були, і колись станеться й велика. А ви ж знаєте: досить, щоб два підйомники вийшли з ладу, і в цьому домі все піде шкереберть.