Розділ «Z. Січень 2016 року»

— Отож. То звідки вона дізналася про цю штуку з гелієм? Звідки взяла, що треба розчинити оті таблетки в горілці й налити в трубку дочці?

— Ну… — пробує щось припустити Ходжес, — є ж іще такий стародавній ритуал — книжечки читати. Ти, мабуть, про нього чула…

— А ти у вітальні хоч одну книжку бачив?

Він відновлює в пам’яті вітальню так само, як тоді фото ванної Мартіни Стовер, — і Холлі має рацію. Були полички з якимись сувенірчиками, картина з окатими дітьми, телевізор із пласким екраном. На кавовому столику лежали журнали, але більше для краси, ніж від жаги читання. Ну і «Атлантика»[9] серед них і близько не було.

— Ні, — каже він. — Не було у вітальні книжок, хоча парочку я бачив у спальні Мартіни Стовер. Одна схожа на Біблію. — Він кидає погляд на газету на колінах Холлі. — А що в тебе там, Холлі? Ти щось ховаєш?

Коли Холлі шаріється, то стає як стопсигнал — кров страшнуватим чином приливає до всього її обличчя. От саме це й відбувається зараз.

— Я не крала, — сказала жінка. — Я позичила. Я ніколи не краду, Білле, ніколи!

— Охолонь. А що ж це?

— Оте, що було в розетці у ванній.

Вона розгортає газету і показує яскраво-рожевий ґаджет із темно-сірим екраном. Більший за електронну книжку, менший за планшет.

— Коли я спустилася, я сіла в крісло місіс Еллертон подумати. Повозила руками між підлокітниками й подушкою. Навіть не шукала нічого. Просто все саме зробилося.

Одна з численних технік самозаспокоєння Холлі, міркує Ходжес. Він чимало такого набачився, відколи вперше зустрів її в товаристві гіпертурботливої матері й агресивно товариського дядька. У їхньому товаристві? Та ні — не зовсім. Коли товариство, то між його членами є рівність. Шарлотта Джібні й Генрі Серва ставилися до Холлі скоріше як до розумово неповноцінної дитини, яку їм доручили тимчасово. Холлі тепер — зовсім інша жінка, але від того її давнього «я» сліди ще все одно помітні. І Ходжес нічого не має проти. Адже ми всі не ідеальні.

— Ось там це й було — внизу праворуч. Це — «заппіт».

Назва злегка зачіпає в його пам’яті якусь струну, хоча, коли йдеться про всякі електронні штучки, Ходжес не великий знавець. Він весь час морочиться зі своїм домашнім комп’ютером, і тепер, коли Джером Робінсон до нього не ходить, то до нього на Гарпер-роуд зазвичай навідується Холлі давати лад машині: «Що, глючить?»

— Це «Zappit Commander». Я бачила рекламу в Інтернеті, хоча доволі давненько. Вони продаються із завантаженими на них простими електронними іграми, понад сотню — на зразок тетрісу, «Саймон», «Зачарована вежа». Нічого такого складного, на зразок «Велика автокрадіжка»[10]. То от скажи мені, Білле, що воно там робить? Що ця штука робить у домі, де одній жінці під вісімдесят, а друга світло не може ввімкнути, не те що грати у відеоігри?

— Так, виглядає дивнувато. Не те що зовсім химерно, але так, щось не те.

— А шнур був ввімкнений поряд із літерою Z. Це «Z» означає не кінець, не смерть, а «Zappit». Принаймні я такої думки.

Ходжес замислюється.

— Може. — Він знову гадає, де ж раніше чув цю назву, чи це не «хибний спогад», faux souvenir, як кажуть французи. Він готовий присягнути, що це слово якось пов’язане з Брейді Хартсфілдом, але не зовсім довіряє собі — надто вже багато він сьогодні думає про Брейді.

«Як давно я ходив до нього? Півроку? Вісім місяців тому? Ні, давніше. Значно давніше…»