Розділ «Брейді»

— Мій синочок — геній! — не раз казала подругам Дебора Хартсфілд. І додавала з переможною посмішкою: — Правда — це не вихваляння!

Було це до того, як вона запила, коли в неї ще були друзі. Колись у неї був іще один син, Френкі, але той генієм не був. У Френкі було важке порушення мозкової діяльності. Одного вечора, коли йому було чотири роки, Френкі впав у підвал, зламав шию і помер. Так, принаймні, розповідали Дебора і Брейді. Правда була дещо не така. Дещо складніша.

Брейді любив усякі винаходи і хотів колись винайти щось таке, від чого вони забагатіють і житимуть, як то кажуть, красиво. Дебора в цьому не сумнівалася і часто так казала синові. Брейді вірив.

Із більшості предметів він мав «добре» чи «задовільно», але з комп’ютерних дисциплін був круглим, зірковим відмінником. Коли він закінчував середню школу району Норз-сайд, дім Хартсфілдів був напакований усілякою технікою й пристроями, деякі з них, наприклад сині коробочки, за допомогою яких Брейді крав кабельне телебачення в компанії «Midwest Vision», — були абсолютно незаконними. У нього в підвалі була майстерня, де він і займався винаходами, туди Дебора навідувалася нечасто.

Потроху почалися сумніви. І образа — сестра-близнюк сумніву. Хоч як натхненно він займався цією справою, нічого прибуткового він не придумав. А от є ж люди в Каліфорнії — Стів Джобс, наприклад, — які заробили величезні гроші й змінили світ, просто возячись у своєму гаражі, але витвори Брейді до цього рівня не дотягували.

Ось, наприклад, придумав він «Роллу». Це мав би бути пилосос, який керується з комп’ютера, сам їздить, розвертається на універсальних шарнірах і повертає в інший бік, щойно зустрічає перешкоду. Це було схоже на певну перемогу, поки Брейді не побачив пилосос «Румба» в навороченій крамниці побутової техніки на Лейсмейкер-лейн. Хтось його випередив на крок. Йому спала на думку приказка: «Згаяв день, втратив долар». Він гнав її від себе, але безсонними ночами чи тоді, коли в нього ставався черговий напад мігрені, ці слова знову йому пригадувалися.

Проте два його винаходи — і то дрібні — уможливили бійню в центрі. То були модифіковані пульти від телевізора, які він називав «Річ 1» і «Річ 2». «Річ 1» уміла перемикати сигнал світлофора з червоного на зелений і навпаки. «Річ 2» була складніша. Вона вміла вловлювати й зберігати сигнали з автомобільних електронних ключів, тож Брейді міг відмикати чужі машини, коли їхні господарі, ні про що не підозрюючи, десь відходили. Спочатку він використовував «Річ 2» для дрібних крадіжок: відмикав автомобілі й перевіряв там наявність готівки та інших цінностей. Потім у його мозку поступово почала формуватися ідея в’їхати в натовп на великій машині (а також фантазії про вбивство президента чи, може, якої-небудь понтової кінозірки). «Річчю 2» він відмикнув «мерседес» Олівії Трелоні і знайшов запасний ключ у бардачку.

Цій машині він дав спокій, запам’ятавши на майбутнє, де лежить запасний ключ. Невдовзі темні сили немовби почули його бажання — і він прочитав у газеті про ярмарок вакансій 10 квітня в центрі.

Очікувалося, що прийдуть тисячі людей.

Після того як він став працювати в «Кіберпатрулі» при «Discount Electronix» і отримав змогу дешево купувати запчастини, Брейді у своєму підвалі з’єднав сім списаних ноутбуків. Він рідко користувався більш ніж одним за раз, але йому подобався вигляд майстерні: щось ніби декорації до науково-фантастичного фільму, до якогось епізоду «Star Trek». Зібрав він і систему, яка активувалася за допомогою голосу, — задовго до того, як «Apple» зробила зіркою подібну програмку під назвою «Siri».

Але знов-таки, згаяв день, втратив долар.

Чи, у цьому разі, кілька мільярдів.

У такій ситуації кому б не схотілося порішити кілька тисяч людей?

У центрі він убив тільки вісьмох (не рахуючи поранених: декого він добряче обробив), а от на тому рок-концерті справді можна було б знищити й тисячі. Його запам’ятають назавжди. Але перш ніж він зміг натиснути кнопку, яка б випустила до самої стелі реактивний фатальний фонтан кульок для підшипників, калічачи й відриваючи голови сотням дівчат-підлітків, які лементуватимуть, верещатимуть (не кажучи вже про їхніх товстих і гіпертурботливих матусь), — хтось вимкнув йому електрику.

Оця частина його пам’яті стерлася, здається, назавжди, але пам’ятати він необхідності не мав. Це могла зробити лише одна людина — Керміт Вільям Ходжес. Ходжес мав би вчинити самогубство, як місіс Олівія Трелоні, план був такий, але якось він уник і цього, і вибухівки, яку Брейді прилаштував йому в машині. Старий детектив на пенсії прийшов на той концерт і зупинив його, Брейді, за кілька секунд до безсмертя!

Бум, бум — твоє світло згасло.

Ангеле, ангеле, вниз летиш.[24]

Збіги обставин бувають страшенно примхливими, і сталося так, що Брейді до лікарні Кайнера везла бригада «швидкої» номер 23 — з депо на Пожежній, 3. Роба Мартіна тоді там не було — він їздив у відрядження до Афганістану за рахунок уряду США, — а от Джейсон Репсіс був у тій машині й намагався зберегти Брейді життя, поки «швидка» мчала до лікарні. Якби хтось пропонував закластися, чи Брейді виживе, Джейсон поставив би на те, що він помре. Молодик відчайдушно чіплявся за життя. Частота серцебиття в нього була 175, тиск то підіймався, то падав. Але він іще залишався серед живих, коли машина номер 23 прибула до Кайнера.

Там його оглянув лікар Еморі Вінстон, старий спеціаліст у «латально-зашивальному» відділенні лікарні, яке дехто з ветеранів прозивав «Суботній клуб ножа і пістолета». Вінстон схопив за шкірку студента-практиканта, який сновигав лікарнею, балакаючи з медсестрами. Лікар покликав його нашвидку оцінити стан нового пацієнта. Студент повідомив: рефлекси пригнічені, розширена й нерухома ліва зіниця, позитивний рефлекс Бабінського на правій нозі.