Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

(Я марно чекав її дзвінка.)

Згодом удома...

Я уявляю собі:

Свобода — дебелий чех, але з оксамитовим голосом (не м’яким, а оксамитовим), і завжди трохи впевненіший, коли розстебне верхній ґудзик коміра й послабить краватку; це чоловік, який ніколи не зрозуміє, коли йому скажуть, що його доброта (вона в нього не зумисна, а природжена)... одне слово, деспотична; Свобода, на мою думку, — думку, від якої, не знаю чому, я відступлю тільки тоді, коли мені доведуть протилежне, — має водяво-сірі очі й кущаві жовтуваті брови; отож Свобода, спершу взявши на кухні льоду, щоб приготувати Лілі віскі, заговорив до неї мало не жартівливо, але без сарказму, проте звертався, немов до дитини, яка розбила шибку й так перелякано мовчить, наче ту шкоду вже годі оплатити:

— Ну, як воно? — запитав він.

Але ж у листі було сказане все.

— Соди вже немає, — промимрив він.

Але ж у листі було сказане все, — думала Ліля і, щоб уникнути його наполегливого запитання, підвелася й, неуважно пошукавши, з’ясувала, що соди вже справді немає, і навіть записала, що треба купити соди; Свобода стояв зі склянкою в руці, і якусь мить здавалося, ніби його цікавить свіжий лист, але він не відкрив його, а тільки глянув на зворотну адресу, він тримав тепер лист у руці, наче хотів іти до своєї кімнати, і пив.

— Таж кажи вже! — вирвалось у нього.

Чого він хоче? Що в нього на думці?

— Ти написала, — проказав він, — що в тобі є й інші почуття...

Пауза.

— Я дуже люблю одну людину, — мовила вона.

Пауза.

Її обличчя не екстатичне, а тільки чуже, голос спокійний. Дуже любить. Її обличчя підтверджує. Дуже любить. Простий вислів прикривається правдою, і тут годі вже щось додати. Чому він ставить свого листа на стіл? Пауза триває якусь мить, аж поки Свобода, натоптуючи люльку, так би мовити, немов завдяки відлунню, яке не згасало в ньому, мало-помалу усвідомив, що безневинність її слів — аж ніяк не спритне пом’якшення барв, щоб засвідчити милосердя, а об’єктивний опис ситуації, серйозність якої не допускає гучних слів. Свобода, й далі натоптуючи люльку, якусь мить дивився на Ділю з надією, що йдеться про якесь поквапне нерозуміння з його боку, і тільки чужість її обличчя спростувала його короткочасну надію. Дуже любить. Отже, так воно і є. Дуже любить. Відлуння не згасало й далі, коли Свобода нарешті запалив люльку, а потім курив, і навіть його голос був спокійний, коли він запитав:

— Хто це?

Пауза.

— Ти не хочеш сказати?

— Звичайно, — відповіла вона в пориві затятості, але зачекала. Невже він не знає? Вона тягнула з відповіддю, наче їй було б краще, якби він здогадався, щоб вона тільки кивнула головою. Чому він не допоможе їй? Свобода чекав не без припущень, які оскаженіло зринали в голові, й передусім зрадів, коли вона нарешті проказала:

— Ти не знаєш його.