Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Не питай мене тепер нічого, — просить вона. — Свобе, це все, що я тобі можу сказати.

— Що ти його дуже любиш.

На жаль, час не стоїть, на жаль, не падає ніяка завіса, поки Свобода, тепер упершись ліктями в коліна, обіруч тримаючи склянку з теплим віскі, мовчки й спокійно зберігає гідність чоловіка, який програв, нехай навіть зберігає тільки тому, що нічого іншого йому не спадає на гадку. Навіть запитання, що тепер має бути далі, ще передчасне, він просто знає, що воно постане... Загалом він знає. Звичайно. Але нічого не відчуває, лише смак слабенького віскі, розбавленого розтопленим льодом; він тримає його в роті, наче хоче сполоскати горло.

— Свобе, — каже вона, — я така втомлена, що зараз упаду.

Якби він, Своб, не сидів отак, Ліля могла б тепер бути по-товариському ніжною, це його провина, що вона в зимному настрої. Вона вичищає попільничку. Він розуміє, що повинно щось статися, якась радикальна зміна: вона не просто вичищає попільничку, а прибирає всю квартиру, Ліля як хатня господиня, вона знімає свого жакета й вішає на плічка для одягу. Свобода злякався, Ліля такого ніколи не робила. Ці дії свідчать про ступінь її збентеженості, вона, здається, вже не знає, які звичаї панують у їхньому шлюбі. Невже вона вже зайшла так далеко? Він приглядається, впершись ліктями в обидва коліна.

— Я казала тобі, — запитує Ліля, — що сьогодні дзвонили з гаража за страхування?

— Казала.

— Через рахунок, — додає вона. — Рахунок треба вислати в страхове агентство.

Свобода мовчить.

— Ми про це ніколи не забували, — каже вона.

— Про що?

Ліля думає тепер про все, навіть про день народження свого батька, про гостя, що має прийти на днях, про пакунок, який досі лежить на митниці, Ліля забере його, так, завтра вранці їй однаково треба до міста, є повно всяких невідкладних справ. Ліля думає про них і, якби не було вже за північ, ще сказала б чоловікові за холодильник, але завтра їй однаково треба до міста, нема вже й солоного мигдалю, в п’ятницю приходять Хінріхзени, в неділю концерт Мадера, Ліля замовить квитки для обох, вона думає тепер практично про все, а не тільки про таємничий пакунок, який і досі лежить на митниці, навіть про день народження свого батька, навіть про податок на собак... життя йде далі... поки Свобода мовчить.

Свобода коло вікна...

Свобода пригадує, коли він міг би помітити що-небудь. Навіщо? Звичайно, він міг би помітити. Щодня! Цікаво тепер думати, що він помічав усе, починаючи від факту, що Ліля, коли він повернувся з Лондона, просто погарнішала, помолодшала; потім був незмірно дорогий подарунок на його день народження; та сама причина пояснює, що в неї зникла мігрень, з’явилися поривність, сяйлива впевненість передусім у товаристві, ініціативність, рум’янець на обличчі. Це все Свобода помічав. Наче диво яке. Її лист до Лондона, той другий, справді відісланий: короткий, але сповнений кохання. Потім її нездатність сказати щось про оперу. Побіжна згадка про чоловіка, з яким Свобода, поїхавши до Лондона, не зустрівся: без коментарів. Потім зникнення її цікавості до звичайної пошти, недбале ставлення до власної родини, неприхована цікавість до нової газети і мовчання, що її приваблює в новому виданні. Її потреба згадувати, кого вона зустрічала. Нова зачіска. Невизначеність в усіх спільних планах. Нецікавість до того, кого міг зустріти Свобода, а до цього ж її суто сестринська радість із приводу його професійних успіхів. Якось він застав її за вивченням розкладу міжнародних авіарейсів. Її нервозна пунктуальність у певні дні тижня. Це все тепер пригадалося Свободі, а крім того, й деякі побіжні жартівливі звинувачення, відверта мова про чоловіка і жінку взагалі, захват із приводу фільму зі жвавим сюжетом, а надто сцени, де жінка, поки її цілує чоловік, гладить ногою іншого, і взагалі її гумор, пов’язаний із прихованою турботою про Свободу, коли він зосереджено думав про щось, а також її співчуття до ув’язнених тварин у зоопарку, її заувага про лебедів, що так пристойно завжди пливуть рядочком, і так далі... Вона не винна, що Свобода не зрозумів, своєї радості від життя вона не приховувала, це його провина, що він пов’язував ту радість із собою або якимсь дивом, а втім, то була щаслива пора й для нього, атож, саме після Лондона.

— Слухай, — сказала вона, — я йду спати.

Чому він хитає головою?

Ендерлін!..

Він ще не називав цього імені. Смішно, як інколи якесь ім’я вирізняється з-поміж решти імен і чіпляється до вас. До речі, я міг би назвати його й по-іншому.

— Не знаю, — каже вона, — чому ти смієшся?

Щоб не сприймати ситуацію трагічно.