Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Я нічого не можу тобі сказати, — відповідає вона, — я тільки розумію, що ти тут в усьому бачиш у мені тільки жінку, я чую це в кожному твоєму слові, ти все бачиш тільки з такої позиції.

— Якої?

— Ти бачиш мене просто як жінку.

Свобода міркує.

— Вибач, — каже він, і з його тону справді здається, ніби він добачив свою помилку, але потім засміявся: — Ти маєш слушність. Вибач. Маєш слушність.

Що він хоче сказати цим?

— Я вважаю, що ти — лише жінка, — проказав він, і його погляд пришпилив її так, що Ліля аж злякалася; в його очах раптом заіскрилася злоба, хоча він був ще спокійнісінький. — Я вважаю, що ти лише жінка, — повторив він, як повторюють слова недолугого жарту, — натомість добродій Ендерлін, я розумію! — говорив він, спробувавши ще раз засміятися, проте її погляд змусив його схаменутися: — Вибач! — гримнув він і підвівся, щоб пройтися по кімнаті, в яку щойно зазирнуло вранішнє сонце, а далі вже стояв: — Вибач! — знову сказав він, і здавалося, наче власна отрута бодай на мить заспокоює його, а потім об камін розбилася ще й пляшка від віскі: — Вибач! — горлав він і тремтів. — Вибач!

Ліля приглядалася до нього.

Чому й досі не опускається завіса?

Тепер він почне розчулюватися.

— А тобі не здається, що твої слова страхітливі? — запитав він. — Ти кажеш, що я вважаю тебе тільки за жінку, кажеш щойно по тому, як була з іншим чоловіком — вочевидь не як жінка, — я тобі нічим не дорікаю, а от ти дорікаєш, нічого не розумію, чому ти мені дорікаєш, авжеж, дорікаєш мені, моя люба, навіть коли мовчиш, кажеш, що не можеш зі мною розмовляти, бо я бачу в тобі лише жінку...

— У даному випадку.

Ліля просто має слушність.

— Гаразд, — киває він, — ходімо спати.

Тим часом уже настав четвер, але завіса однаково не опускається, реальне життя не дозволяє перескакувати себе ані на рік, ані на місяць, ані на тиждень, навіть якщо людина приблизно знає, що буде далі...

(Не хотів би я бути Свободою!)

Оповідка для Камілли:

Чоловік і жінка, коли розвіялося перше сп’яніння знеособленого кохання, з’ясовують, що вони немов створені одне для одного. Адже вони так добре розуміють одне одного. А сп’яніння однаково розвіялося. Отак і живуть вони разом — не з великим піднесенням, але й не розходячись. Проте шлюбні обійми, коли вони відбувалися, він часом бачив наче зовні, наче сидів у кріслі поряд або стояв коло самого вікна, інколи зринала думка, а що, як визирнути на вулицю, непогана, але все-таки думка, потім він знову був єдиним і з собою, і з нею, а згодом, коли дружина варила чай, він називав її ласкавими словами, а коли наливала чай, казав, що кохає її. Це була щира правда. Та й вона, напевне, мала такі самі почуття. І вона кохала його, тільки його, навіть якщо й по-іншому, ніж на початку, коханням, що вже набуло особистого характеру. Вони були нерозлучні й подорожували разом. Якось у готелі він був приголомшений, побачивши свої з дружиною шлюбні обійми в дзеркалі, зрадів, що вона зраджує його з його тілом, і дивився в дзеркало, в якому він теж її зраджував. Їхні стосунки дійшли до кризи через якісь дрібниці. Але вони й далі кохали одне одного. Якось увечері, було вже досить пізно, він сидів і читав газету, а вона лежала в ліжку, він перебирав буденні думки, як потай часто робив і під час обіймів, але справді сидів у кріслі; вона спала, і йому, навченому тим дзеркалом, було неважко уявити собі, як її обіймає хтось інший, а він сидить поряд, аж ніяк не приголомшений, а радіючи стиранню своєї особистості, власне, веселий; він не хотів би бути іншим. Читаючи газету, поки дружина спала (а їй, можливо, снилося те, що він уявляв собі зовні), він був єдиний зі своїм великим коханням. Звали їх Філемон і Бавкіда — подружня пара.

Припустімо, Свобода десь такий, яким я уявив його собі: дебелий чех із широкими круглими плечима, як на мене, навіть занадто дебелий для тендітної Лілі, навіть на найвищих підборах вона сягає йому тільки по плече, а коли боса, вони як пара видаються несумісними: здоровий чоловік, а втім, аж ніяк не гладкий чи незграбний, схожий на спортсмена чоловік, якого, зрештою, одразу можна назвати блондином, дарма що він, власне, має довершену лисину, яка, проте, не видається місцем, де випало волосся, а належить до його чоловічого обличчя не меншою мірою, ніж підборіддя і чоло; в нього гарна голова, голова, що могла б належати і росіянину, тверда голова, не голова, а куля, своєрідна голова, але він украй неохоче стає перед дзеркалом, бо не розуміє, що знаходять у ньому жінки; Свобода в смокінгу чарівливий, він знає про це, а до того ж добрий танцюрист, чоловік, що здебільшого пріє й ніколи не мерзне, здатний багато випити й не п’яніти, не бешкетує, хіба як трапляються тригодинні напади гніву, загалом небалакучий, курить люльку, в товаристві спокійний і часто сміється, без окулярів, певне, що добрий куховар, меланхолік, ведмідь, важкий, але проворний, незграбний тільки тоді, коли потрібно (надто в присутності Лілі) не показувати свою силу. Ліля боїться його, хоча він ніколи не бив її... Припустімо, Свобода саме такий, тоді можна спробувати вгадати, як він зі свого боку уявляє собі того Ендерліна: худий і миршавий інтелектуал, не те що з курячими грудьми, але миршавий. Не ведмідь. Радше птах. Не чех. Радше іспанського або французького типу, можливо, італієць, хай там як, брюнет (що не відповідає дійсності) з тонким гачкуватим носом (що теж не відповідає дійсності) під класичним прямокутним низьким чолом, яке часто можна побачити в народів Середземномор’я. Щоправда, прізвище видається німецьким, але тут Свобода не дає себе одурити ні на мить: він знає німецький тип. Немає голови як кулі. Він розуміє. Невеличка голова з завжди дивовижними знаннями в усіх сферах, і саме цим цікава. Можливо, йому властиві гомосексуальні потяги, тож Свобода на вулиці не розгадав би його, можливо, має собаку. Не піжон, але доглянутий і, безперечно, ніколи не має чорних нігтів. Не має й ластовиння. Брюнет, тип, у якого ніколи не буде лисини, тут можна не сумніватися. Неспортивний, зате дотепний. Цілком може бути, що він приваблює жінок саме тим, що має певні труднощі. Таке цілком може бути. Але не конче повинно бути. Хай там як, він інтелектуал і гостро усвідомлює свою сутність. Попідруч із Лілею він ходить, мов юнак. Баскський берет. У всякому разі він молодший, це безперечно, і освіченіший за Свободу. Не куховар. І безпорадний, коли згоріла розетка, не здатний до ручної роботи. Ліля не боїться його. Він безперечно читає сімома мовами, починаючи від грецької. В плавках він блідий, мов стіна, але не жіночний і все-таки брюнет. І дотепний у будь-якій життєвій ситуації. Оповідач із нього не дуже добрий, зате дотепності не бракує. В ліжку поводиться, мов у французькому фільмі. Політичні погляди? Можливо, наполовину лівий. Коли Ліля знімає з нього окуляри в стилі Корбюзьє, видно м’яке, але худе обличчя. Не пияк. Не колос. Не кволий: несе її валізу, дарма що сам не більший від неї. Не танцюрист. Що причаровує в ньому Лілю, він, звичайно, не знає, а запитувати було б неподобством... Просто тип. Не чеський. Це мало колись статися. Брюнет. Романтик. Тореро, звинний і великоокий, тип, що його Свобода віддавна, навіть якщо досі лише жартома, вважав за небезпечний, брюнет із пташиним личком, і чорне волосся жужмиться не тільки на голові, а й на ногах...

Я розчарую Свободу!