Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Я й досі думаю, що це Нільс.

Я вперше проказав це ім’я, готовий, що графиня, почувши його, спакує валізи, щоб, напевне, вже ніколи не повернутися, і то ще сьогодні, навіть якщо й не піде до Нільса, бо він давно вже тут, у цьому й комізм, але тепер не до сміху, принаймні графиня не сміється, а Ґантенбайн, сам у венеціанській лоджії, якщо вже висловив це ім’я, то я не можу обійтися без признання:

— Я прочитав одного листа з Данії,..

Що має відповісти графиня на страхіття, яке я щойно оприлюднив, — графиня, яка спить?..

Розмова з Бурі про нашу нещодавню розмову; мені б дуже хотілося знати, як він оцінює «мою» Ділю. Він говорить про неї з певного повагою, яка лестить мені. Водночас я налякався. Коли Бурі пішов, я ще цілу годину сидів, мов прибитий, упершись підборіддям у складені руки. Він говорив про неї (а втім, коротенько), мов про реальну людину, і я, здається, єдиний, хто не бачить її.

Ліля як актриса

(додаток):

Її чарівлива гра з кухонним фартухом, коли приходять гості, і ще жоден гість не викрив її, навіть тверезо-хитрий Бурі, мабуть, Ліля й сама вірить у неї; за чверть години до приходу гостей Ліля з’являється додому, до смерті виснажена репетиціями «Макбета», які відбулися ще до обіду, а тепер уже вечір, вона падає в м’яке крісло й одразу, виснажена до смерті, береться, навіть не скинувши плаща, читати новий журнал і не дивиться на стіл, який тим часом накриває Ґантенбайн: вона може покластися на нього. І все-таки мимохідь коротке запитання: «А про майонез ти подумав?» Подумав. Яке щастя, що гості здебільшого спізнюються, бо Лілі, зрештою, ще треба зачесатися. Ґантенбайн подумав не тільки про майонез, а й про хліб, що на нього майже не звертають уваги, коли він на столі. Ліля замовила омара, і його справді доставили, а отже, власне, нічого не бракує. Вона пишається гарним омаром, шкода, що Ґантенбайн не бачить, який він гарний, омар, вибраний по телефону. Дивовижна пурпурово-червона тварина — омар, який думає геть про все: не тільки про майонез, а й вино, яке пасує до нього, і про холодне м’ясо, якщо раптом хто захоче його, і про фрукти, що їх вітатимуть згодом, коли його панцер уже опиниться в сміттєвому відрі. На щастя, як уже сказано, гості майже завжди запізнюються, тож Ліля, зачісуючись, розповідає сліпому Ґантенбайнові, хто прийде: адже в кожному товаристві завжди є такі люди, які й слова не мовлять, тож виникла б прикра ситуація, якби з того мовчання Ґантенбайн виснував, що про таких людей можна говорити, неначе вони не присутні. Тож Ґантенбайн неодмінно повинен запам’ятати список прізвищ. Коли нарешті дзвонять, Ліля, дарма що зачесана якнайкраще, не може підійти до дверей: адже це мить, коли вона повинна обв’язатися фартухом, щоб приймати гостей. Ґантенбайн розподіляє тепер прізвища, які запам’ятав, і дає кожному прізвищу стілець. Ліля майже не має часу привітати гостей, і вони єднаються в одностайному подиві: леді Макбет у кухонному фартуху. Люди зворушені, кожен хоче допомогти, тільки Ґантенбайн — ні, бо знає, що все вже зроблене.

— Прошу, — каже вона, — зараз я оце зроблю!

Вона майже не має часу на аперитив.

— Прошу, — каже вона, — я тут дбаю про все!

Обов’язок Ґантенбайна полягає тепер тільки в тому, щоб поділяти захват гостей, принаймні щоб не заважати, поки Ліля сновигає в кухонному фартуху в різні боки, на кухню, з кухні, на кухню, а Ґантенбайн як паша. А Ліля на кухні, поки гості, цмулячи віскі, мало не соромляться свого захвату перед тим, якого клопоту завдала собі ця видатна актриса, готує салат, який Гантенбайн перед тим, щоб уникнути можливих прикрощів, ретельно вимив. Гантенбайн як паша зі схрещеними ногами в кріслі-гойдалці. Слід сподіватися, вона нічого не забуде. А Ліля геть розвіяна, але це личить їй. На жаль, немає лимонів, каже вона, і це справді шкода, бо лимони лежать на кухні, але Ліля не бачить їх, справді шкода. Згодом — неохоче — вона знімає з себе уславленого кухонного фартуха. Відтоді Гантенбайн знає, що вже може робити все, не зруйнувавши своїми діями першого враження, тож і несе лимони й т. ін.

Я змінюю ще раз.

Ліля — не графиня й поготів не актриса. Не розумію, як я міг дійти до такої думки. Ліля просто жінка, одружена жінка, що вийшла заміж за чоловіка, з яким я колись мав зустрітися в барі. Тридцятиоднорічна жінка. Не морфіністка, не католичка, без професії. Чарівна жінка, і казати мені про це немає потреби, бо я й сам добре знаю. З якої речі Ліля повинна мати професію й працювати? Можливо, замолоду вона колись вивчала медицину і навіть склала перші іспити, а потім трапився шлюб, або ж ходила до школи акторської майстерності, можливо, навіть цілу зиму грала поряд із якимсь видатним актором — це все цілком можливі речі, але абсолютно неістотні. Ліля може обійтися без цього, вона жінка. Вона почувається незалежною навіть без власного прибутку. З другого боку, Ліля кожної миті була б готова стати до будь-якої роботи, з якої речі вона мала б терпіти нужду та ходити у власноруч пошитому одязі, вона зі своїм знанням мови будь-коли могла б піти працювати секретаркою, скажімо, в якомусь видавництві, але не в торгівлі чи якійсь службі соціального піклування, не в нудному ряду поряд з іншими, найліпше у видавництві, каже вона, редактором. До цього вона було б готова будь-якої миті. Але такої потреби немає, бо вона вийшла заміж. Інколи Ліля відчуває просто тугу за роботою, ностальгію за професією, але потім ці почуття полишають її. Ліля — не хатня господиня. Їй краще читати. Вона має свій автомобіль, бо інакше не почувалася б незалежною, це подарунок її чоловіка, що заробляє достатньо. Це лише її перший шлюб. Вона здорова, ба навіть міцна, а до того ж гарненька, тож нею залюбки милуються; від сухот, що були раніше, не лишилося й сліду, це тільки спогад, потрібний їй лиш інколи, щоб вимагати дбайливого ставлення до себе, тільки в крайньому випадку. Ліля не бездіяльна (як графиня) і не честолюбна (як актриса), але й вона, як уже сказано, ніяка не хатня господиня; для цього вона занадто розумна й ніколи не дозволить, щоб чоловік указував їй, мовляв, жінка повинна мати природжене покликання саме до тієї роботи, яка самому чоловікові видається нудною. Вона жінка, та аж ніяк не підлегла, отже, цілком сучасна жінка, жінка з широкою душею, вважаю я, одна з перших жінок нашого сторіччя, що сама, не пишаючись, може відповідати за себе, і тому, власне, ніщо не спонукає її братися за якусь роботу.

P. S.

Не знаю, звідки її чоловік довідався або довідається, що Ліля кохає мене, і це мене й не обходить. Я того Свободу не знаю. Не я винен, що ми не зустрілися тоді в барі. З огляду на ім’я — Франтішек Свобода — він чех. Я не знаю, як поводиться чех, коли жінка, яку він кохає, кохає іншого чоловіка.

Я уявляю собі:

У домі гості, люди п’ють і розмовляють, Свобода, як і завжди, розповідає про Лондон, Ліля така, як і завжди, гості веселі, Свобода відкорковує пляшки, точаться балачки про перевагу росіян у космосі, Ліля в жовтому костюмі (минув рівно місяць після нашої першої ночі), або в якомусь іншому костюмі, якого я ще не знаю, й гості вважають, що вона напрочуд гарна в ньому, всі говорять якраз про ту оперну виставу, яку Ліля, на жаль, пропустила, і, навіть якщо Ліля не згодна з усіма моїми посутніми заувагами з приводу цієї опери, на її думку, це все-таки погляди, які можна висловити під час розмови, щоб говорити не про пропущений вечір, а по суті; звичайно, ніхто не знає, чиї це, власне, погляди, але це однаково погляди, що їх Свобода не може кинути так просто під стіл. (Зрозуміла річ, опера, яку створив Моцарт, дивовижна і чарівлива, але я говорив не про Моцарта, а про сучасну оперу.) Свобода, дивна річ, просто-таки роздратований, наче мої погляди особисто ображають його, і ставить платівку, щоб спростувати їх перед усіма гостями: «Don Giovanni»[25]. Люди слухають, Ліля сяє, щаслива не тільки від голосу Фішера-Діскау[26], хоча він чудовий, а й через Церліну — єдиного персонажа в усьому творі, який просто має слушність, атож, і не робить трагедії, бо на її боці природа; це єдина безтурботна постать, і музика передає її характер. Один гість, вислухавши пояснення Лілі й ще раз прослухавши те місце, визнає, що в її словах є частка правди. Згодом уже балакають про людей... О третій годині ранку, вже поспавши, Свобода прокидається й не запалює світла, прокидається, мов від пострілу. Але всюди тиша. Здається, наче в квартиру проник злодій. Але немає нікого, тільки Ліля і Свобода.

— Ти спиш?

— А що?