Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Свобода, на мою думку, належить до чоловіків, що їх жінки, потребуючи ласкавих імен, здебільшого називають «ведмедиками». Якогось іншого ласкавого імені, запозиченого з тваринного царства, Свобода, власне, не мав ніколи, вкрай різні жінки, незалежно одна від одної, називали його «своїм ведмедиком». Мабуть, у ньому є щось ведмеже. На увазі, напевне, мають грубувате поводження в коханні, а водночас щось могутнє, повільне й важке, ніжно-награне й підступно-кумедне, властиве звірові з малесенькими очками, що зненацька може стати дуже лихим і схильним до насильства, непрогнозованим: зворушливий жебрачок, який так незграбно крутиться за шматочок цукру, що людина, пройнявшись співчуттям, захоплюється цим взірцем невинності, зненацька, навіть годі збагнути причину такої зміни, перетворюється в звіра, якого не втримають жодні бар’єри і якого вже не заманиш цукром, звіра, що не розуміє гри й, не сахаючись, невтомно шматує свої жертви, — Ліля боялася його, — а наступного ранку, протверезівши від безумства, що цілісіньку ніч (аж поки защебетали пташки й засяяло сонце) виповідало геть усе, протвережений і присоромлений непевністю, що ж він, власне, наговорив, наступного дня вже вибачається з лапами без пазурів, ага, отож-бо. І потім знову стає жебрачком. Але Ліля знає: він знову зірветься і вибачення не змінить його, знову і знову його буде годі стримати, і він укотре розірве геть усе своїми гострими словами...

Але так далеко він ще не зайшов.

— Гаразд, — каже він, — іди спати.

Він тверезий ще й досі.

— Гаразд, — повторює він, — на добраніч.

І наливає собі ще віскі.

— Тепер я розумію, — каже він, — тепер я розумію, чому ти мені тоді телефонувала до Лондона...

Ну то й що?

— А він гарний,— сміється він, — той Ендерлін?

На це запитання Ліля, звичайно, відповідати не може. Той Ендерлін! Це не той тон, щоб говорити про мене, і Свобода теж відчуває це.

Він п’є.

Чому, атож, чому не опускається тепер ніяка завіса?

Таж ми знаємо, що відбувається далі...

Десь коло п’ятої години ранку (я сплю) зайшло вже так задалеко, що об камін раптом розбилася склянка від віскі. Чому? Не тому, що він не розуміє, що Ліля залюбки обіймає іншого чоловіка, а тому, що вона не розуміє. Чого? Не розуміє, що тут слід розуміти. Може, Ліні треба перевтілитись у Свободу, що кожним сказаним словом кривдить її? Вона дає йому говорити й говорити і нічому не суперечить. Навіщо він раптом жбурнув склянку від віскі в її напоєне жалем мовчання? Ліля справді не знає, чого він хоче. А от чи знає він?

— Вибач! — каже він.

Надворі вже розвидняється...

І при цьому Свобода згадує, наче про вдавану невинність, що він і сам усвідомлює: тут немає теми для розмови. Від дев’ятої години вечора, коли він у ресторані, під наглядом офіціанта, прочитав її дружній лист, аж до другої години ночі тримався він за свою впевненість, що Ліля відтепер анітрохи не переймається його почуттями й важливими думками, звичайно, і його планами, проте й далі покладається на його великодушність. Ліля навіть не позіхнула, хоч опівночі була така втомлена, що мало не падала. Я й думки не припускаю, що вона, поки Свобода походжав по кімнаті, а потім знову сів і говорив дедалі повільніше, щоб не спалахнути, думала саме про мене; йому хотілося б цього, але в Лілі такого не трапляється, щоб я («той Ендерлін») став предметом їхньої спільної розмови. Невже Свобода, такий зосереджений на розумінні, саме цього якраз не розуміє? Вона не мовчить, бо й не слухає, вона слухає, але тут не присутня. Немає її й коло мене. Але немає й тут. Вона сама по собі. Подія, яка струснула його і яку він хоче прояснити з її допомогою, — це не спільне переживання. І в цьому є щось визвольне, саме в цьому: Ліля сама по собі...

Мовчання.

Надворі щебечуть пташки.

— Лілю, — просить він, — скажи що-небудь!