Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Нехай мене звуть Ґантенбайн

аж поки раптом уранці дзвонять у двері, Ліля ще спить, я йду відчиняти, за дверима стоїть молодик, що його, як на мене, я одразу впізнав, дарма що ніколи не бачив. Я прошу заходити. Я радію, що вже одягнувся, дарма що без краватки. Він заходить і без вагань дістає люльку. Цього мені й уявляти не треба, бо він однаково не дістає її. Лише стоїть та всміхається, довготелесий чоловік, молодий у порівнянні з нами, студент із піднятим угору волоссям, або танцюрист, але без бороди, немає й піджака. А от чи гарний він, я сказати не можу; він — не Гидунчик. Його погляд не має ніякої сили наді мною, але й прийшов він не до мене. Я запитую, чи має він багаж. Його відповідь плутана. Але, каже він, він не хотів би заважати, він може прийти знову об одинадцятій. Мабуть, лишив свій багаж в аеропорту, щоб мати обидві руки вільні для Лілиного багажу, а він буде чималий, якщо вони летять до Уругваю. Плаща молодик теж не скидає. Він трохи збентежений, але, мабуть, лише через мене; можливо, вона написала йому, що я влаштовую сцени. Я опаную себе, я приголомшу його, але це нічого не змінить, він, здається, знає, що Ліля ніколи не зможе сказати «ні», як погляне йому у вічі. Отож не тягнімо час! Я просто запитую: «Ви хотіли б бачити Лілю?» Він сміється з мого традиційного тексту. Я додаю: «Ліля вдома! — А потім, ведучи його до спальні: — Прошу». Останнє слово звучить трохи гостро, тож молодик не знає, що йому діяти. Невже його полишив доленосний порив? Він і далі йде за мною, з люлькою в руці, яку тепер, коли я постукав, ховає в кишеню плаща, мабуть, щоб обидві руки були вільні. Тієї миті, стукаючи в двері, я не знав, чому я так чиню, навіть не здогадувався, виконував, мабуть, єдину можливу дію, і мені навіть серце не гупало. Я ще раз постукав у двері, атож, щоб моя Ліля не злякалася, атож, щоб я своїми манерами володаря не зробив себе посміховиськом перед молодиком, який знає, що в коханні, звичайно, немає власності. Отже я стукав. Жодної відповіді. Потім легенько натиснув на ручку, щоб не розбудити Лілю шумом, такого вона взагалі не терпить. Гість мав би звернути на це увагу. Чому він тепер стоїть на порозі? Я запалив світло, бо штори були ще закриті. Невже він не знав, що спальня в нас спільна? Бачу, він і справді видається спантеличеним, бо інакше не пхав би знову до рота своєї люльки. Як і завжди, коли Ліля не хотіла, щоб її будили, вона перевернулася на другий бік, я взяв її за плече. Настала пора для дійсності, моя люба, пора для дійсності! За якусь мить вона хоч-не-хоч таки потяглася в ліжку. Я гукнув: «Лілечко! — А оскільки вона ще не бачила на очі, додав: — Айнгорн приїхав!» Я говорив, наче дитині. «Хто приїхав?» — запитала вона, позіхаючи, і студент у розстебнутому плащі, студент і танцюрист, що, здається, чекав чогось іншого, поводився так, наче й не знав ні про що, люлька знову опинилася в нього в руці, Ліля, проте, скрикнула, наче в кімнаті стояв сажотрус, і тим криком було єдине слово: моє ім’я, що, як на мене, майже не мало нічого спільного з ситуацією. Я засміявся, але одразу опанував себе. «Вибачте!» — кинув я, виходячи з кімнати, а потім замкнув двері зовні, сунув ключа в кишеню штанів, поволі обурюючись тим, що я справді наважився на вчинок, я не просто подумав, а діяв, зняв свою краватку з дверей ванни, зав’язав її, взяв піджак і зупинився, щоб пересвідчитися, чи лежать ключі від машини в кишені штанів, постояв, а оскільки нічого не сталося, одразу пішов і сів у машину, не кваплячись, запустив мотор і поїхав. Був сонячний ранок, тож я їхав із відкритим верхом, вітер куйовдив волосся, я курив люльку, тримаючи кермо тільки правою рукою, курив люльку, а ліву руку звісив через дверцята машини, що тихо й повільно котилася між краєвидів: я мав час. Якесь прикре відчуття, що не дало мені й далі курити, сумнів, що опанував мене й водночас спонукав їхати швидше, раптовий сумнів, чи незнайомець, замкнений із Лілею, справді той чоловік, про якого я думаю, владно й повільно, немов жандарм, що обігнав мене, спонукав мене зупинитися на відкритій ділянці, щоб я дав собі звіт перед власного підозрою. А якщо це не він? Я не мав жодного доказу, що це він, справді, жодного. Звідки я маю знати, який насправді той Айнгорн? Я схопився за кишені штанів: у правій і справді лежав її ключ від кімнати. Мені не приснилося. Якусь мить я вдавав, ніби думаю. Власне, про що? Сигарету, яка мала б мене заспокоїти, я викинув, перш ніж запалив її, ввімкнув задню передачу, крутнув кермо обома руками, перемкнув передачу й дав газу, наче швидкістю можна було покласти край цій пригоді... Двері до спальні розчахнуті, кімната порожня, вони обоє сидять у вітальні, Ліля в синьому халаті, а він тим часом уже зняв плаща, що лежить тепер згорнений на колінах: молодик, що вивчає медицину, але хотів би до театру й дослухається до Лілиних порад, спершу він був трохи спантеличений звичаями нашого дому, але не дозволяє собі звертати на це увагу. Розмова, що її Ліля веде з такою безсторонністю, яка змушує забути про її негліже, триває ще півгодини. Коли студент пішов, вона каже:

— Я йду від тебе.

За тиждень по тому (на жаль, розмови, що є зайвими, годі викреслити з життя) Ліля пішла: вона не може жити з божевільним, і я розумію її почуття.

Як допомагає зір!

Я сидів на бильці крісла і грався коркотягом. Усі, м’які меблі накриті білою тканиною, попільниці — чисті, вази на квіти — порожні, щоб ніде не смерділо гниллю, я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Килими згорнені, віконниці зачинені. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, дамську білизну, що вже не влізала у валізу, а з другого боку — краватки і мої піджаки; внизу в шафі стоїть моє взуття, почасти з колодками всередині, вишикуване, немов для переклички. Всі двері розчинені, в кухні з крана капає вода, а загалом тихо, як у Помпеях. Я й далі сиджу в плащі та капелюсі, запхавши обидві руки в кишені штанів. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів і намагатись уявляти собі, як тут жили колись люди, перш ніж їх присипав гарячий попіл. Усе ще тут, тільки життя вже немає. Довго тут не просидиш. У ванні ще висить її синій халат. Я не знаю, що сталося насправді...

Ми ще сидимо коло каміна, минула північ, я вже давно нічого не казав. Ліля за розгорненою газетою, яку тримає обіруч. Я щасливий, що й далі тримаю в руці склянку від віскі, дарма що порожню. Ліля позіхає, а полум’я над жаром у каміні знову погасло. Пора спати. Я точно пам’ятаю, про що ми розмовляли наприкінці:

— А ти читав?

— Так, — відповідаю, — читав.

Пауза.

— Ні, — вихоплюється в неї, — як тільки можна отаке!

Вона має на увазі вбивство.

— Ти можеш собі уявити, — запитує вона, — навіщо таке коять? Який жах!

— Так, — кажу я, — я читав.

— Слухай, — питає вона, — а віскі ще є?

— Лілю, — нагадую я, — я тобі щось сказав.

— Вибач! — каже вона, і я бачу її обличчя, коли вона запитує: — А що ти сказав?

Нарешті вона опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере своє віскі, щоб слухати і запитувати:

— А що ти сказав?

— Я сказав, — повторюю я, — сказав, що читав.

— Хіба, по-твоєму, це не жах?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 46. Приємного читання.

Зміст

  • Нехай мене звуть Ґантенбайн
  • Розділ без назви (2)

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи