— Гаразд, — каже він, — B2 — AЗ!
Партнер справді вважає мене за сліпого.
— B5 — A1! — вигукую я, і, поки партнер власноруч змушений викидати свою туру, щоб поставити мою королеву на лінію своєї королеви, він хитає головою, а про випадок, якщо Ґантенбайн не тримає в голові картини, оголошує сам: «Шах!» — а я кажу Лілі, що тепер вона не повинна заважати нам, але запізно; мій партнер кладе свого короля, чого я, звичайно, не бачу; я чекаю і смокчу люльку.
— Мат! — повідомляє він.
— Як?
— Мат! — підтверджує партнер.
Я, мабуть, якийсь феномен.
Тепер зайшло вже так далеко, що Ліля навіть розклала свої листи, листи якогось незнайомого добродія, що розірвали б наш шлюб, якби Ґантенбайн прочитав їх. Він не читає. Щонайбільше поставить на них попільничку або склянку від віскі, щоб ніякий вітер не гортав їх.
Сподіваюся, я не вийшов зі своєї ролі. Як допомагає зір! Можливо, Ґантенбайн ще не доріс до величі свого кохання, при нагоді він знімає з обличчя окуляри сліпого й одразу затуляє руками очі, наче вони печуть йому.
— Що з тобою?
— Нічого, — кажу я, — кохана моя...
— Болить голова?
Якби Ліля знала, що я бачу, вона сумнівалася б у моєму коханні, і наше життя стало б пеклом: чоловік і жінка, але немає пари, бо тільки таємниця, яку вони ховають одне від одного, робить їх парою.
Я такий щасливий, яким ще ніколи не був із жінкою.
Коли Ліля, раптом немов схаменувшись або злякавшись, бо вочевидь спізнилася, мерщій вибігає з дому й каже, що сьогодні їй треба до перукаря, бо в неї коси, як у відьми, а потім повертається від перукаря, до речі, відомого тим, що він примушує клієнток чекати, а я з першого погляду бачу, що її коси й близько не були в перукарні, і Ліля, власне, не наголошуючи, що почула цю новину під ковпаком для перманенту, розповідає про якусь подію в місті так, наче чула про неї в перукарні, я ніколи не кажу: «Лілю, чому ти брешеш?» Якби я сказав це навіть з любов’ю, так би мовити, з гумором, вона б однаково образилася, запитала б, як він, Ґантенбайн, не здатний бачити її кіс, може верзти такі нечувані дурниці, мовляв, вона не була в перукаря. Я бачу коси, але не думаю, що Ліля схожа на відьму. Тож нічого й не кажу, навіть з гумором. Але ж чи повинен я знати, де була Ліля від четвертої години пополудні? Щонайбільше я кину мимохідь, розумієте, не торкаючись її любих кіс: «Гм, яка ти сьогодні гарна!» — і вона не запитує, як Ґантенбайн може казати ці слова, вона щаслива, хоч би хто казав їх. І тут я кажу щиру правду, Ліля гарна саме тоді, коли не ходила до перукаря.
Та й Ліля купається в іще не баченому щасті.
Про квіти, які раптом з’являються в нашій квартирі, я згадую тільки тоді, коли знаю, хто прислав їх, — коли знаю про це від Лілі. Тоді я можу говорити навпростець: «По-моєму, ці орхідеї від твоєї дирекції вже можна викинути». І Ліля розуміє. Але вряди-годи трапляються квіти, про які краще не згадувати, троянди, про які не згадує і Ліля, тридцять троянд на довгих стеблинах, і хоча їхні пахощі неминуче виповнюють квартиру, я не кажу нічого. А якщо нагодиться якийсь гість: «Ох, які гарні троянди!» — я не чую нічого, тож немає потреби, щоб Ліля тепер казала, хто прислав їх. Якби я почув, хто прислав, я б не розумів, чому про троянди, які я бачу вже три дні, вона досі мовчала. Якийсь безневинний шанувальник її мистецтва. Ліля тоді не бентежиться з прізвищем, є багато шанувальників її мистецтва, які жаліють не тільки Ґантенбайна, бо він, відомо, не бачить її мистецтва, а й Лілю; захоплюються цією жінкою не тільки з огляду на її мистецтво, а як просто людиною, бо вона кохає чоловіка, який не бачить її мистецтва. Через те і троянди. Або інше що-небудь. Я не запитую, хто подарував їй гарненького браслета. Те, що я бачу і чого не бачу — лише питання такту. Можливо, і шлюб узагалі — лише питання такту.
Інколи в Лілі, як і в кожної наділеної натхненням жінки, трапляються зриви. Все починається з поганого настрою, який я одразу помічаю, і кожен чоловік, що не прикидається сліпим, за мить запитав би, що трапилося, спершу ніжно, а потім сердито, бо вона мовчить, і мовчить дедалі красномовніше, щоб не вийти зі свого кепського настрою, і зрештою з усвідомленням провини, хоч і не мавши за собою ніякої конкретної провини, я запитую:
— Може, я образив тебе?
— Відчепися!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 21. Приємного читання.