Я бачу, тримаючи Пача на поводі, бо, постаючи перед людським і занадто людським, йому завжди кортить дременути, я бачу, як його очі, поки він розмовляє зі сліпим Ґантенбайном про себе, зиркають на всі боки, дивлячись, чи справді більше ніхто не слухає його; я бачу: цей чоловік ставиться до мене поважно, бо Ґантенбайн не може суперечити, а оскільки чоловік, який поважно ставиться до мене, тієї миті на гребені слави, раптом і решта пройнялися повагою до мене, ґантенбайн зненацька змушений говорити, як він бачить майбутнє Німеччини, атож, саме Ґантенбайн. Я злякався. Я б не хотів, щоб мене сприймали поважно, але саме сліпого вони й поважають.
— Тож як ви бачите всю ситуацію?
Я мовчу, наче ніколи не бачив Заходу, а про Схід думка відома... Потім у машині, коли Ліля знову шукала ключі від неї, я подав їй хусточку, яку, я бачив, вона лишила на стільці, тепер можна їхати й пити шампанське в захопленого лікаря, я розумію, так би мовити, віч-на-віч: Ліля, лікар і я. Захоплений, що сидить позаду, теревенить без упину, наче я не тільки сліпий, а й німий. Я сиджу коло Лілі й бачу руку на її плечі, руку, простягнену ззаду як співчуття, він утішає з приводу дурнуватої критики в пресі. Було б жорстоко, якби і я не сказав тут слова розради, бо так критика справді вкрай несправедлива, і я, сліпий, кладу свою руку на іншу руку, що лежить на її слабкому плечі ще від церкви пам’яті імператора Вільгельма, й кажу: «Не переймайся!». Ми їдемо мовчки.
І т. д.
Ось чого я навчився в театрі:
Актору, що має грати кульгавого, не треба кульгати на кожному кроці. Досить закульгати слушної миті. Що рідше, то вірогідніше. Головне — слушної миті. Якщо він кульгає тільки тоді, коли знає, що його спостерігають, здається, ніби він прикидається. А коли інколи вдає, ніби не кульгає, а кульгає, тільки-но опинившись на самоті, ми віримо йому. Отака тут теорія. Дерев’яна нога насправді кульгає невпинно, але ми помічаємо не завжди, тож саме це й відтворює мистецтво прикидання: приголомшливі миті, тільки їх. Раптом згадавши, що цей чоловік кульгає, ми соромимося, забуваємо про властиве йому зло, і сором переконує нас, тож чоловікові, що прикидається, можна довгий час не кульгати, тепер він може заспокоїтися.
Ґантенбайн, на мою думку, віддавна любить шахи, і ця пристрасть йому теж минається без підозр.
— Ти розставив? — запитую я.
— Хвилиночку, — відповідає партнер, — хвилиночку!
Я дивлюсь і чекаю...
— Так, — каже партнер, — розставив.
— Ну?
— B1 — AЗ, — повідомляє партнер.
— Отже, пішов конем! — кажу я, і передусім партнер, який ще не звик, що я маю шахівницю в голові, здебільшого дивується, коли я, натоптуючи люльку, примовляю: — Отже, пішов конем! — А найбільше дивується, що я пам’ятаю, де стоять мої фігури, яких я, звісно, не чіпаю руками; я запалюю собі люльку й кажу:
— F8 — BЗ.
Партнер сподівався, що я забув про свого слона, а тепер присоромлений і спокутує за це не тільки своїм конем, а й чистим сумлінням, бачу, він починає партачити.
— Ну? — запитує Ліля. — Хто виграє?
— Ґантенбайн! — каже він якомога веселішим, але нервовим голосом, я бачу його пальці, він потай рахує фігури, він не може збагнути, раніше мій партнер завжди розбивав мене, а я нічого не навчився, нічого, пов’язаного з шахами. Він просто дивується. Не думає, а дивується.
— Розставив? — запитую я.
Здається, ніби він уже й не бачить.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Нехай мене звуть Ґантенбайн» автора Макс Рудольф Фріш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нехай мене звуть Ґантенбайн“ на сторінці 20. Приємного читання.