Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Вона забуває, що Ґантенбайн сліпий.

— Ви певні, — запитує вона після хвилини напруженої праці, — що це він?

— Анітрохи.

— Таж ви кумедні, — всміхається вона, — говорите всякчас про чоловіка, що мав зв’язок із вашою дружиною, і при цьому не знаєте, хто це?

— Я сліпий.

Я бачу, як опускається її голова, її вибілений перекисом проділ; Гантенбайн скористався тією миттю, щоб глянути на свої вже доглянуті нігті. Камілла Губер інколи вибачається, помітивши, що Гантенбайн здригається, і тоді вони розмовляють про щось інше — про манікюр; але оповідка не дає їй спокою.

— Але ж ви могли уявити собі, — запитує вона, тручи, — що це саме він, отой пан Ендерлінг чи як його там?

Я киваю головою.

— Чому саме він? — запитує Камілла.

— Я й сам себе запитую.

Камілла не розслабляється.

— Така непевність, — каже вона й дивиться на Ґантенбайна так, наче я єдиний чоловік, який опинявся в такій ситуації, — мабуть, страхітлива!

— Авжеж, — зітхаю я, — авжеж.

Згодом, після виконаного манікюру, відзначеного невимушеним коньяком, коли я вже взяв чорного ціпка, Камілла знову повернулася до теми:

— А ви певні, — запитала вона — з нескромністю співчуття, — ви певні, що ваша дружина має зв’язок з кимсь іншим?

— Анітрохи.

Камілла розчарована, немов із цієї причини це вже не правдива оповідка, і, здається, запитує себе, навіщо я розказував.

— Я можу тільки уявляти собі.

Оце і є правдою в моїй оповідці.

P. S.