Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

Тепер, удома, я кладу квіти до вази, поправляю, відступаю, нахиливши голову, без окулярів, щоб мати змогу перевірити узгодженість барв, укладаю по-іншому, я ще маю час, день, сповнений туги, довгий, а години ще довші, тож я залюбки компоную букет, чекаю і компоную знову і, хоча знаю, що Ліля ніколи не приїде раніше, ніж обіцяла, а інколи пізніше, все-таки переживаю. Геть оцю хмару з шурхітливого цигаркового паперу, геть оці стебла, геть їх! Коли я уклав букет, бамкає одинадцяту годину, останній погляд без окулярів: я в захваті, не слід хвалити самого себе, але я в захваті від свого смаку, тепер без роботи, бо вже нема чого укладати, можливо, я смокчу люльку, надто схвильований, щоб сісти й почитати газету, отже, стою, потім двічі або тричі нахиляюся й піднімаю з килима загублену квітку, потім уже немає й цієї роботи. Я знаю, Ліля ще навіть не сіла на літак, і нахиляюся вчетверте і вп’яте, бо знову випала синя квітка, нетерплячий живокіст, а Ліля, можливо, ще навіть у ліжку, і я думаю: сподіваюся, вона не запізниться на літак! — і стою, з сигаретою в роті, яку забув запалити, бо позираю то на годинника, то на квіти, завжди десь трапляється гілочка, зонтик, барва, які заважають мені, букет не скидається на складений сліпим випадком, а він безумовно повинен бути таким, я хочу, щоб Ліля згодом, не одразу після повернення, а згодом, коли в цій кімнаті знову буде повно хусточок, журналів і рукавичок, могла радіти, не будучи змушена хвалити Ґантенбайна, навпаки, вона має розповідати мені, як я чудово дібрав усі барви, випадок, атож, їй часто потрібні цілі години, поки вона зверне увагу, — і я знову укладаю букет, завжди якась квітка летить униз, гарна навіть на килимі, жовті та сині грудочки, ще росяні, звичайно, я завжди маю напохваті окуляри сліпого, раптом Ліля приїде раніше, інколи я навіть тримаю їх зубами, свої окуляри для сліпих, коли потребую для букета обох рук, я наслухаю, мов дитина, що потай їсть ласощі, тремчу в глибинах душі...

Думаю, я справді кохаю її.

На другий день, коли телеграму («Приїду п’ятницю 10.45») я витлумачив так, що останні зйомки на природі, мабуть, через осеневий туман, довелося перенести, мій букет, на жаль, уже не такий свіжий; я знову підбираю з килима квіти, які він утратив за ніч, передусім важкоголові дали нахиляються, мов задумались. Я знов укладаю залишки — марно... Я бачу: мій букет, показуючи, що він учорашній, стоїть тепер, наче німий докір у вазі, Лілі зіпсується настрій, дарма що я нічого не скажу, нічого не запитаю. Просто, як видно одразу, це вже не спонтанний букет. Тож я викидаю букет, як уже іду в аеропорт, звичайно, не в сміттєве відро, Де Ліля може побачити його, а в комору, де він, прикритий старими журналами, може в’янути, нікому не видний. Має складатися враження, наче я просто не згадав про квіти. Це означає, що, перш ніж їхати в аеропорт, треба помити й вазу...

Ліля вже приземлилася.

Ґантенбайн мало не запізнився (навіть на сходовому майданчику останньої миті треба прибрати сині та жовті квіти), тож я тільки встиг побачити, що добродій, який несе до митниці купу її валіз, той самий. Пач повискує, коли незнайомий добродій і Ліля, його господиня, прощаються за п’ять метрів від сліпого господаря; я мушу щосили тримати на поводі свого дурного пса.

Сподіваюся, я не стаю ревнивий!

Пекар з О., сорокарічний чоловік, відомий у селі добродушністю й надійністю, з ревнощів спершу вистрелив з обов’язкової рушниці, яку кожен швейцарський громадянин має в шафі, в коханця своєї дружини, двадцятиоднорічного тірольця, не те що не цілячись, а точнісінько в пах, потім узяв неіржавного солдатського ножа, теж належного до спорядження в шафі, й порізав дружині, матері двох дітей і на той час вагітній, обличчя; згодом пекар, поклавши обидві жертви, наче хлібини, до машини, на якій розвозив товар, доправив їх до найближчої лікарні; життю закоханих нічого не загрожувало, — гучний розголос у газетах... За тиждень Бурі, мій лікар, розповів, чому він нещодавно не прийшов грати в шахи. Якось увечері йому зателефонувала жінка, запитавши, чи небезпечно, коли хто вип’є десять снодійних пігулок. На запитання лікаря, хто коло апарата, повісили трубку. Невдовзі новий дзвінок, той самий жіночий голос просив, щоб лікар приїхав якомога швидше, тепер уже назвали ім’я та адресу; він заквапився. (То був наш четвер, я вже розставив фігури і чекав.) У кімнаті він побачив вагітну пекариху і молодого помічника пекаря. Вони кохали одне одного. Через те пекар з О. не міг заснути, оце й усе, і вклався нагорі. Коли лікар піднявся, спальня була порожня. Довга розмова між лікарем і жінкою в кімнаті. Тіролець був у сорочці, а коли Бурі запитав, чи хоче він одружитися з вагітною пекарихою, відповів, розставивши ноги: «І не кажіть, з чого я житиму!» Пекар, здається, і справді позбувся глузду. Десять снодійних пігулок? Цієї миті — Бурі не йняв віри своїм очам — відчинилася шафа, і звідти вийшов, немов у фарсі, добродушний і надійний пекар у білому фартусі. «Нарешті, — проказав він, — нарешті я знаю правду. Он воно що! — казав він, тієї миті найкраще володіючи собою, гідний, незважаючи на свою сміховинну появу, розважливий, задоволений, що його тривалі ревнощі були небезпідставні. — Нарешті ви призналися!» Незважаючи на довгу розмову з лікарем, що, отже, не мав потреби відкривати свою валізку, вони не дійшли згоди, хто тут має слушність, розумна пропозиція лікаря, що хлопець повинен покинути дім і пошукати собі іншого місця, самого хлопця якраз і не переконала, а жінка, стоячи між двома батьками, передусім вважала, що пекар мав би посоромитися, але ця вимога знову-таки не переконала пекаря. Він і далі цілком володів собою, коли Бурі нарешті (запізно, як я розумію, для наших шахів) покинув той дім, сміючись по дорозі додому з того, як укритий борошном пекар вийшов із шафи... Через кілька днів, коли лікар знову їхав через О. й побачив у вікнах затишне світло, він почувся зобов’язаним зайти, щоб дізнатись, як вирішено ситуацію в домі. Цього разу в кімнаті він побачив самого пекаря. Як справи? Чоловік був спокійний і розважливий. Невже лікар не читав газет? Вони випили вдвох слив’янки. Пекар знав не більше, ніж написали в газетах. Лише розповів: коли лікар тоді пішов, він запросив свою Амелі нагору в спальню, щоб одразу почати нове життя, як від самого початку пропонував лікар. Вона не розчарувала його сподівань; він уперше заснув без снодійних пігулок, але спав не так міцно, як давніше, тож порожнє ліжко розбудило його, поряд не відчувалося тепла. Була вже десь перша година ночі, минула ціла година після від’їзду Бурі. Тепер пекар уже розлютився. Просто щоб налякати, він узяв із шафи рушницю, кишеньковий ніж і спустився вниз. Вони виявили йому ласку: там, на дивані, він побачив їх обох у темній кімнаті, білих, як полотно, в місячному сяєві, сплетених в обіймах. Коли він запалив світло, все вже відбулося: помічник, що не хотів шукати собі іншого місця, перевернувся, завиваючи, а його Амелі жаліла коханця, незважаючи на своє обличчя, що кривавило з усіх ран. Пекар, хоч і виконавець злочину, бо ж він бачив і сам, що йдеться не про кого іншого, як про нього, поводивсь, як людина, що нагодилася випадково й цілком володіє собою: одразу зателефонував лікареві, а що до того годі було додзвонитися, повіз, як писали газети, пару закоханих у своєму хлібному фургоні до найближчої лікарні, де його знали як надійного пекаря, і сам подався до поліції, де про нього думали не гірше.

Звичайно, його судитимуть.

Я думав, чому він вистрелив хлопцеві саме в пах, натомість жінці скалічив не тіло, а обличчя: тіло невинне, тіло — це стать, обличчя — це особа... Коли я знову поїхав в О., щоб побачити пекаря, його в крамниці не було. Я все-таки купив хлібину, яку потім розкришив курям на одному подвір’ї. Другу хлібину, яку мені згодом продала знову-таки донька, що вчилася торгувати, я згодував лебедям на озері. Я не знаю, чому мені хотілося побачити пекаря. Коли незадовго до кінця робочого дня я наважився приїхати ще раз, я вже знав, який дзвіночок на дверях, відчув знайомий хлібний дух сільської крамнички, тишу, що нарешті запанувала; побачив, що на полицях тепер уже немає хліба, немає навіть булочок, є тільки печиво й цукерки, і я вже міркував, що можна купити лебедям, можливо, сухарі, і злякався, як раптом — як я й сподівався — до крамниці зачовгав сам пекар у присипаних борошном капцях. Чоловік зі своїм злочином, незворушний, як жандарм, що завжди бачить злочини тільки зовні, чоловік старого гарту, можливо, гімнаст, хоч і припорошений борошном, такий свій і місцевий, що злочин видається немов чимсь іноземним, чоловік, про якого й подумати не могли, що він здатний скоїти таке, — як і про більшість злочинців, — запитав, чого я бажаю. Його злочин, побачив я, взагалі не пасує до нього. Але ж сталося: він раптом скоїв злочин, за який потрапить до в’язниці, а я стою й уже боюся за себе. Я купив шоколадку, наче не було чогось іншого, і трохи збентежено розплатився, пішов і бачив, як він недовірливо дивиться мені вслід.

Камілла Губер неоціненна: вірить у правдиві оповідки і аж нетямиться від них, збирає всі оповідки, про які думає, що вони сталися насправді, нехай навіть такі незначущі, про які я розповідаю під час манікюру: головне — щоб ішлося про справжні події... Звичайно, я ніколи не приходжу, не повідомивши попередню, і навіть тоді з чемним запізненням, споряджений чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, з окулярами для сліпих на обличчі; я ніколи не застаю Каміллу Губер у негліже, вона примушує мене чекати в коридорі, поки зачешеться і вдягнеться, прибере в кімнаті. Вона не хоче бачити свого життя, хоче, як і я, бути сліпою до нього. Коли нарешті настає пора запросити Ґантенбайна, я вже ніде не бачу бюстгальтерів і панчіх, тільки інколи, можливо, сотенну купюру коло коньяку, інколи чоловічий наручний годинник. Слід сподіватися, забудько вже не повернеться! Ґантенбайн, мабуть, єдиний клієнт, що справді ходить робити манікюр. Камілла, здається, радіє мені як алібі, і справді робить манікюр багатьма інструментами, які має на догоду поліції, і то зі взаємним зворушливим терпінням, бо брава Камілла, відчуваю, не має ані досвіду, ані вправності. Я б частіше ходив обтинати нігті, якби Камілла Губер не чекала щоразу оповідки, по змозі оповідки з продовженням; ще при першому пальці, який я кладу перед нею, а потім при другому вона навпростець запитує:

— Ну, що там сталося далі?

— Я розмовляв із ним.

— Ох!

— Так.

Камілла Губер, тепер у білому халатику, сидить на низенькому стільчику, тим часом Ґантенбайн, поклавши руку на оксамитову подушечку, дає собі терти нігті пилочкою, у другій руці в нього люлька.

— Ви справді розмовляли з ним?

— Так, — підтверджую я, — чудова людина.

— Бачите, — каже вона й сміється, не відриваючи очей від моїх пальців, — а ви вже хотіли стрілити йому в пах!

Я присоромлено замовкаю.

— Бачите, — повторює вона, далі тре пилочкою нігті й не може не запитати: — І що він сказав тоді?