Розділ «Нехай мене звуть Ґантенбайн»

— Що шанує мою дружину.

— Ну?

— Я можу зрозуміти його, — розповідав я, — ми розмовляли про міфологію, він багато знає, його запрошували до Гарварда, але він не поїхав, мабуть, через мою дружину. — Пауза. — Розумна голова, — проказав я, курячи, — справді.

Камілла дивується.

— І ви не змусили його сказати правду? — тручи, запитала вона як жінка, що цілком перебуває на боці свого сліпого клієнта. — Я не можу повірити, що він добрий хлопець!

— Чом би й ні? — запитав я статечно-шляхетно.

— Бо інакше не вчинив би такого.

— Чого, — запитав я, — чого б він не вчинив?

— Однаково, — каже вона, — того, що ви уявили собі.

Я розповідаю:

— Ми розмовляли про міфологію, атож, майже цілу годину, нічого іншого нам і на думку не спадало, було дуже цікаво. Тільки як уже випили по третьому кампарі, він сказав, що шанує мою дружину, я точно порахував...

Камілла тре.

— На прощання він подарував мені свою статтю, — казав я, — розвідку про Гермеса, — розповідав я незмінно-стриманим тоном, що аж ніяк не увиразнював відстані між відносно освіченою людиною і відносно неосвіченою, але аж ніяк і не приховував її: — Справді розумна голова.

— А ваша дружина?

Я не зрозумів її запитання.

— Як ви уявляєте собі майбутнє?

Тепер Ґантенбайн має подати другу руку, а Камілла Губер переставляє свого стільчика на другий бік, усе в дзеркальному відображенні, навіть моя люлька переходить у другий кутик вуст.

— Вона кохає його?

— Мабуть.

— Який він на вигляд?