Кров ельфів

Дітовбивство? – скривилась Меве. – Неправильне рішення, панове королі. Негідне. І, певно, непотрібно різке. Спершу знайдемо дівчину, бо ще її не маємо. А коли її знайдемо, дайте її мені. Потримаю її зо два роки у якомусь гірському замку, видам за якогось з моїх лицарів. Коли побачите її знову, буде мати двох дітей і отаке черево.

 Або, якщо я добре рахую, це мінімум троє можливих пізніших претендентів і самозванців? – покивав головою Візімір. – Ні, Мево. Це справді негарно, але Левенятко, якщо вижило, таки мусить померти. Це правильно. Панове?

Дощ стукав у вікна. Серед веж замку Хагге вив вітер.

Королі мовчали.

*****

Візімір, Фольтест, Демавенд, Хенсельт і Меве – повторив маршал. – Зустрілись на таємній нараді у замку Хагге над Понтаром. Таємно радились.

Що за символіка – сказав, не обертаючись, стрункий, чорноволосий чоловік у лосиному кафтані, позначеному відтисками від лат і плямами іржі. – Колись власне під Хагге, неповних сорок років тому, Вірфуріл побив війська Меделла, зміцнивши свою владу у Долині Понтар і встановивши сучасні кордони між Аердіном і Темерією. А сьогодні, прошу, Демавенд, син Вірфуріла, запрошує до Хагга Фольтеста, сина Меделла, на додачу зібравши там ще Візіміра з Третогору, Хенсельта з Ард Каррайгу і веселу вдовицю Меве з Лірії. Зустрілись і таємно радяться. Здогадуєшся щодо чого радяться, Коегоорне?

Здогадуюсь – сказав коротко маршал. Не сказав ані слова більше. Знав, що обернений плечима мужчина не терпить, щоб переривали його красномовство і коментували очевидні факти.

Не запросили і Етайна з Цідарісу – чоловік у лосиному кафтані обернувся, зчепиши руки за спиною, повільно пройшовся від вікна до столу і назад – ані Еврилла з Вердену. Не запросили нікого з Чародійської капітули. Це цікаво. І знаменно. Коегоорне, постарайся, щоб чародії довідались про цю нараду. Нехай знають: монархи не розглядають їх як рівних собі. Мені здається, що чародії з Капітули мали сумніви щодо цього. Розвіємо їх.

Наказуй.

Є якісь нові вісті від Ріенса?

Жодних.

Чоловік затримався біля вікна, стояв там довго, втупившись у пагорб, що мок під дощем. Коегоорн чекав, неспокійно стискаючи і розтискаючи долоню, що стискала голівку меча. Боявся, що буде змушений вислуховувати довгий монолог. Маршал знав, що чоловік, що стояв біля вікна, вважав такі монологи розмовою, а розмови – за честь і знак довіри.  Знав про це, але все одно не любив вислуховувати монологів.

Як тобі цей край, наміснику? Тобі вдалось полюбити твою нову Провінцію?

Здригнувся, здивований. Не сподівався цього питання. Але довго не задумався над відповіддю - нещирість і  нерішучість могли би коштувати дуже дорого.

Ні, ваша величносте. Не полюбив. Цей край такий… Понурий.

Колись був інший – помовив мужчина, не обертаючись. – І буде колись інший. Побачиш. Побачиш ще гарну, радісну Цинтру, Коегоорне. Обіцяю тобі. Але не сумуй, я не буду тебе тут довго тримати. Хтось інший стане намісника Провінції. Ти будеш мені потрібний у Доль Ангрі. Ти вирушиш одразу після придушення повстання. Мені буде потрібний у Доль Ангра хтось відповідальний. Хтось, хто не дасть себе спровокувати. Весела вдовиця з Лірії або Демавенд… Захочуть нас спровокувати. Візьмеш у шори молодих офіцерів. Остудиш гарячі голови. Даш себе спровокувати тоді, коли я віддам наказ. Не раніше.

Слухаюсь!

З передпокою долинули брязкіт лат і острогів, збуджені голоси. Застукали у двері. Чоловік у лосевому кафтані обернувся від вікна, кивнув головою, дозволяючи. Маршал легко вклонившись, вийшов. Чоловік повернувся до столу, сів, схилив голову над мапами. Дивився на них довго, врешті спер чоло на сплетені долоні. Величезний діамант у його персні заіскрився у світлі свічок тисячами воників.

- Ваша величносте? – Двері легко скрипнули.