Розділ 3 Кінець

Гаразд , подумала я знову, що найгірше я зможу пережити? Мені не сподобалося це запитання. Але я згадала про варіанти, які обдумувала сьогодні.

Триматися якомога далі від сім’ї Едварда. Звісно, він не сподіватиметься, що й Аліса потрапить під це правило. Але якщо Джаспер не може себе контролювати, то мені доведеться бути з нею менше часу. Я кивнула сама до себе — це я переживу.

Або поїхати звідси. Можливо, Едвард не захоче чекати до закінчення навчального року, можливо, ми поїдемо просто зараз.

Переді мною на столі, там, де я їх і залишила, — мої подарунки від Чарлі та Рене, камера, яку я так і не використала в Калленів, поруч альбом. Я торкнулася симпатичної обкладинки альбому, який мені подарувала мати, і зітхнула, думаючи про Рене. Хоч ми й жили зараз нарізно, від цього мені не ставало легше на думку про можливу розлуку в майбутньому. Та й Чарлі почуватиметься покинутим, зрадженим. Обом їм буде боляче…

Але ж ми повернулися б, правда? Звісно, ми б їх провідували, чи не так?

Я не була впевнена щодо відповіді на ці запитання.

Я притулилася щокою до коліна, дивлячись на матеріальні прояви батьківської любові. Я знала, що дорога, яку я обрала, важка. І все-таки я думала про найгірший можливий сценарій — найгірший із тих, який я зможу пережити.

Я знову торкнулася альбому і розгорнула його. Маленькі металеві кутики були уже на місці, готові закріпити першу фотографію. Це була не така уже й погана ідея — записувати сюди своє життя. Я відчувала дивне бажання почати негайно. Можливо, мені не варто було проводити у Форксі так багато часу.

Я гралася з ремінцем камери, роздумуючи над першою фотографією. Чи побачу я там щось схоже на оригінал? Я сумнівалася в цьому. Проте, здавалося, Едварда не турбувало те, що фотографія виявиться порожньою. Я усміхнулася сама до себе, думаючи про його безтурботний сміх учора ввечері. Я перестала сміятися. Так багато чого змінилося, і так несподівано. Мені запаморочилося в голові, наче я стояла на краю глибокої прірви.

Я більше не хотіла про це думати. Я взяла фотоапарат і пішла нагору.

За останні сімнадцять років, відтоді як мати жила тут, моя кімната майже не змінилася. Стіни залишилися блакитними, на вікнах висіли пожовклі ажурні фіранки. Було ліжко, більше схоже на колиску, зверху лежав зібганий плед — подарунок моєї бабусі.

Незважаючи на це, я сфотографувала свою кімнату. Того вечора я не могла робити нічого іншого: надворі було дуже темно — і дивне відчуття робилося дедалі сильнішим. Я хотіла зазнимкувати Форкс, перш ніж покину його.

Наближалися переміни. Я це відчувала. Не зовсім радісна перспектива, а особливо коли життя почало налагоджуватися.

Я спустилася вниз із камерою в руці, намагаючись не звертати уваги на нервове бурчання в животі, думаючи про дивну відчуженість, яку я бачила в очах Едварда. Можливо, він турбувався, що я засмучуся, коли він попросить мене поїхати з ним. Я хотіла, щоб він запропонував це сам, без будь-якого натяку з мого боку. І я буду готова, коли він запитає.

Я тримала камеру напоготові, насторожено визираючи з-за рогу. Я була впевнена, що мені не вдасться сфотографувати Едварда непомітно, але він не дивився. Я відчула ледь вловиму дрож, наче в моєму животі заворушилося щось холодне; я проігнорувала це відчуття і зробила фотографію.

Тато й Едвард обоє подивилися на мене. Чарлі насупився. Обличчя Едварда було порожнє, без емоцій.

— Що ти робиш, Белло? — пробурмотів Чарлі.

— Ну, чого ти? — вдала я, що усміхаюся, сідаючи на підлогу навпроти канапи, на якій простягнувся Чарлі. — Ти ж знаєш, що скоро подзвонить мама і запитає, чи я користуюся своїми подарунками. Тож варто почати, щоб не ображати її почуттів.

— Чому ти фотографуєш мене? — буркнув він.

— Тому що ти такий гарний, — відповіла я легковажно. — Й оскільки ти купив фотоапарат, ти просто зобов’язаний теж мені позувати.