Розділ 2 Шов

— Еге ж, — погодилася я. — Гаразд. Уже пізно.

— Побачимося вранці.

— Побачимося, — кивнула я у відповідь.

— Що трапилося з твоєю рукою? Я почервоніла і тихо вилаялася.

— Я спіткнулася. Нічого серйозного.

— Белло! — зітхнув він, похитуючи головою.

— На добраніч, тату.

Я поспішила до ванної кімнати, де зберігала піжаму для таких ночей, як ця. Я вдягнула топ і бавовняні штанці, якими замінила старі спортивки, в котрих зазвичай спала, і стрепенулася, коли випадково діткнулася шва. Я однією рукою помила обличчя, почистила зуби й поспішила до своєї кімнати.

Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.

— Привіт, — сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.

— Привіт, — я притулилася до його кам’яних грудей. — Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?

— І звідки взялося таке завзяття? — поцікавився він.

— Ти робиш мене допитливою.

Я взяла довгу плоску коробочку — подарунок від Карлайла та Есме.

— Дозволь мені, — сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.

— Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? — пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.

У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.

— Невже ми їдемо до Джексонвіля? — я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак — для мене й Едварда.

— Так було задумано.

— Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.