Розділ 2 Шов

Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б — я одразу ж відкинула варіант якби — це трапилося зі мною.

— Ти знаєш, що мій батько був священиком, — Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. — У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.

Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.

— Вибач, — сказав він. — Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.

Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування — адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.

— Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, — він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. — Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, — продовжив він трохи неуважно. — В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, — можливо, це й нерозумно з мого боку, — що ми можемо хоча б спробувати.

— Я не думаю, що це нерозумно, — пробурмотіла я. Не могла уявити, щоб хтось ставився погано до Карлайла, адже в ньому було щось божественне. До того ж єдині небеса, які б я могла оцінити, обов’язково включали в себе Едварда. — І гадаю, не знайдеться людини, яка зі мною не погодиться.

— Власне, ти перша, хто погодився зі мною.

— Невже решта не відчуває того самого? — запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.

Карлайл здогадався, про що я думаю.

— Едвард зі мною погоджується — в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, — голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. — Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.

Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.

— В цьому вся проблема, чи не так? — здогадалася я. — Ось чому він не хоче перетворити мене.

Карлайл говорив дуже повільно:

— Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, — все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?

Я палко кивнула на знак згоди.

— Але якби я вірив у те, що й він… — Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. — Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?

Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.

— Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.

Карлайл зітхнув.