Розділ 2 Шов

— Добре, — мій голос був на диво твердий, і це, безумовно, мене радувало.

Едвардове обличчя перетворилося на камінь.

Аліса була уже там. Карлайлова чорна валізка лежала на столі; маленький, проте яскравий промінчик світла відбивався на стіні. Едвард обережно всадовив мене в крісло, Карлайл підсунув іще одне й одразу занурився в роботу.

Едвард стояв біля мене, він досі не дихав.

— Едварде, тобі краще звідси піти, — мовила я.

— Ні, я витримаю, — наполіг він. Його щелепа була нерухомою, очі палали — так затято він опирався своїм інстинктам. Йому було набагато важче, ніж іншим.

— Тобі не треба бути героєм, — сказала я. — Карлайл впорається й без твоєї допомоги. Іди й подихай свіжим повітрям.

Коли Карлайл натиснув на руку, я здригнулася від болю.

— Я залишуся, — відтяв Едвард.

— Чому ти такий мазохіст? — пробурмотіла я. Карлайл вирішив втрутитися:

— Едварде, краще пошукай Джаспера, поки він не накоїв дурниць. Я впевнений, що він почувається винним через свій учинок. Навряд чи він слухатиме когось іншого зараз, окрім тебе.

— Так, — підхопила я. — Іди й знайди Джаспера.

— Зроби щось корисне, — додала Аліса.

Едвардові очі звузилися, коли ми всі накинулися на нього, але зрештою він кивнув і мовчки вийшов через кухонні двері. Я впевнена, він не зробив жодного подиху відтоді, як я порізала палець.

Моя рука заніміла. Хоча це неприємне відчуття й відвертало мою увагу від порізу, але нагадувало про те, що рана глибока. Я уважно роздивлялася обличчя Карлайла, намагаючись не дивитися на те, що роблять його руки. Коли він нахилявся над моєю рукою, його золотисте волосся виблискувало у яскравому світлі. У мене було неприємне відчуття в животі, ще трохи — і я б зомліла, та я не дозволила слабкості взяти наді мною гору. Тепер я вже не чула болю, тільки лагідне тягуче відчуття, яке я намагалася ігнорувати. Навіщо поводитися як дитина?

Якби Аліса не була в полі мого зору, я б нізащо не помітила, як вона крадеться з кімнати. Вона всміхнулася ледь помітною винуватою посмішкою і зникла за дверима.

— Тепер усі, — сказала я, зітхнувши. — Принаймні зараз я зможу прибрати в кімнаті.

— Це не твоя провина, — сказав Карлайл, підбадьорливо усміхнувшись. — Це могло статися з будь-ким.

— Могло, — повторила я. — Але зазвичай це стається зі мною.

Карлайл знову всміхнувся.