Розділ «Частина III Асиметричні проблеми»

Блумквіст цокнувся з ними й з усіма іншими. Він був одягнений у джинси та свій найкращий піджак і, проти звичаю, пив чимало. Але від того майже не легшало. Він однаково не міг позбутися відчуття порожнечі й ваготи — звісно ж, через Зандера. Андрей раз по раз спливав йому на думку. Сцена, коли той сидів у редакції й мало не погодився піти з ним на пиво, закарбувалася в його пам’яті як буденний і водночас визначальний момент життя. Спогади про Андрея зринали безперестанку, і Мікаел не міг зосередитися на розмовах.

Він стомився від похвал і лестощів; глибоко зворушило його лише повідомлення від Пернілли: «Ти таки пишеш по-справжньому, тату». Час від часу він поглядав на двері. Лісбет, певна річ, теж запросили, і вона, звичайно ж, стала б почесною гостею, якби прийшла. Та вона не з’являлася, і це не була несподіванка. Але Мікаелові хотілося бодай подякувати їй за значний внесок, що допоміг закінчити справу з «Сернером». З другого боку, як він міг чогось від неї вимагати?

Її сенсаційний документ про Інґрема, «Соліфон» та Грибанова дозволив Блумквістові розплутати всю історію і навіть змусив Еда-Архімеда й самого Ніколаса Ґранта з «Соліфону» поділитися з ним подробицями. Однак відтоді він контактував з Лісбет лише раз, коли, скільки вдавалося, розпитував її через програму «Редфон» про події в літньому будинку на Інґаре.

Це все було тиждень тому, і Мікаел гадки не мав, як вона поставилася до його репортажу. Можливо, вона розсердилася за те, що він занадто здраматизував ситуацію. Але він просто не мав іншої ради, як заповнювати прогалини в її надзвичайно коротких відповідях. Чи, може, вона розлютилася, бо він не назвав Камілу на ім’я, а говорив про неї як про шведсько-російську персону, іменуючи її то Таносом, то Алкемою; а чи вона взагалі розчарована, що він не розпушив ту шатію як слід і не знищив ущент. Та як про це довідаєшся? Усе ускладнювалося ще й тим, що головний прокурор Рікард Екстрем, здається, розглядав можливість притягти Лісбет до кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі й самоправство. Одначе, як було, так було.

Зрештою, Блумквістові все набридло. Він покинув вечірку, навіть не попрощавшись, і вийшов на Ґетґатан. Погода стояла жахлива, і, не маючи кращих планів, він узявся переглядати текстові повідомлення. Там були привітання, прохання про інтерв’ю й кілька непристойних пропозицій. Проте нічого від Саландер. Він вимкнув мобільник і поплентався додому напрочуд важкими кроками, зовсім невластивими людині, яка недавно явила світові сенсацію століття.

Лісбет сиділа на своєму червоному дивані на Фіскарґатані, бездумно витріщаючись на Старе місто й Риддарф’єрден. Трохи більше як рік тому вона почала полювати на сестру й злочинний спадок свого батька і багато в чому досягла успіху.

Вона вистежила Камілу й завдала «Павукам» серйозного удару. Їхні зв’язки з «Соліфоном» і АНБ розірвано. Депутат Держдуми Іван Грибанов опинився під шаленим тиском у Москві, Камілиного кілера вбили, а її найближчого помічника Юрія Богданова та кількох інших комп’ютерників розшукує поліція, змусивши їх залягти на дно. Але Каміла була жива — очевидно, вона втекла з країни і має змогу зондувати грунт та снувати нові задуми. Ще не кінець. Лісбет лише поранила свою здобич, а цього недосить.

Вона насуплено глянула на кавовий столик, де лежали пачка сигарет і номер «Міленіуму». Лісбет узяла журнал — і відклала. А потім узяла знову й таки прочитала довгий репортаж Мікаела. Дійшовши до останнього речення, вона ще якийсь час розглядала його свіжу фотографію під статтею. Тоді схопилася на ноги й рушила до ванної кімнати, щоб накласти на обличчя трохи косметики. Одягнувши обтислу чорну майку й накинувши поверх неї чорну шкіряну куртку, Лісбет вийшла в грудневий вечір.

Їй ставало дедалі холодніше. Було нерозумно так легко вдягтися, та вона тим не журилася. Швидкими кроками Лісбет попрямувала в бік майдану Маріяторґет, звернула ліворуч на Сведенборґсґатан і зайшла до ресторану «Зюд», де посиділа в барі, п’ючи віскі впереміш з пивом. Більшість відвідувачів належала до світу культури й журналістики, тож не дивно, що багато хто з них її впізнавав і вона цілком прогнозовано стала предметом спостережень та суперечок. Гітарист Юган Норберґ, який у своїх хроніках у журналі «Ві» уславився тим, що вмів підмічати дрібні, проте важливі деталі, подумав, що Лісбет п’є так, ніби не відчуває насолоди, а вважає сам процес за роботу й хоче якнайшвидше її скінчити. У її рухах відчувалася цілеспрямована рішучість, і ніхто, здається, не наважувався до неї підійти.

Жінка на ім’я Реґіна Ріхтер — спеціалістка з когнітивно-поведінкової терапії, яка сиділа за столиком у глибині зали, — запитувала себе, чи Лісбет усвідомлює, що вона в ресторані не сама. В усякому разі Реґіна не могла пригадати, щоб Лісбет хоч раз глянула в залу чи виявила до чогось найменшу цікавість.

Бармен Стеффе Мілд подумав, що Лісбет набирається мужності й готується до бою.

О двадцять першій п’ятнадцять вона розплатилася й мовчки вийшла в ніч, навіть нікому не кивнувши. Чоловік середніх літ на ім’я Кент Геек, у бейсболці, не зовсім тверезий і не надто надійний, якщо вірити його колишнім дружинам і майже всім друзям, бачив, як вона перетнула майдан Маріяторґет з таким виразом, немовби йшла на поєдинок.

Попри холоднечу, зажурений Блумквіст брів додому дуже повільно. Усмішка на його вустах майнула лише тоді, коли він стикнувся перед пивницею «Бішопс армс» із давніми завсідниками.

— То твоїй кар’єрі ще не край? — крикнув Арне чи як його там звуть.

— Мабуть, іще не зовсім, — відповів Мікаел, задумавшись на мить, чи не випити в пабі пива й не поговорити з Аміром.

Проте він почувався занадто нещасним, і йому хотілося побути на самоті. Тож Блумквіст рушив далі до свого під’їзду. Коли він піднімався сходами, його опанувало якесь неприємне відчуття — можливо, внаслідок усього пережитого. Мікаел спробував позбутися його, але воно не відступало. А ще, як навмисно, на верхньому поверсі перегоріла лампочка. Нагорі було темно, хоч в око стрель.

Він сповільнив ходу й відчув якийсь рух. Зненацька блимнуло слабке світло, наче від екрана мобільного телефона, і на сходах, ніби привид, прозирнула худенька постать з чорними блискучими очима.

— Хто там? — злякано спитав він.

А тоді побачив, що це Лісбет.

Мікаел просяяв і розкрив обійми, та відразу ж зрозумів, що поквапився. Лісбет мала розлючений вигляд. Її очі були підведені чорним, а тіло здавалося напруженим, наче вона готувалася напасти.