Розділ «Частина II Лабіринти пам’яті»

— Це, мабуть, було моторошно.

— Можливо, ви чули, що я бачив убивцю, — сказав Мікаел. — Він мав рюкзак.

— Звучить недобре. Якщо трохи пощастить, то комп’ютер знайдеться десь у будинку. Я розмовляла з поліцією, тільки дуже коротко, і мені здалося, що вони ще не володіють усією ситуацією.

— Сподіватимемося на краще. Ви маєте хоч якісь ідеї, хто викрав його технологію вперше?

— Так, власне кажучи, маю.

— Дуже цікаво.

— Розумію. Але найсумніше для мене те, що я певною мірою особисто відповідаю за цю всю бучу. Знаєте, Франс працював до знемоги, і я непокоїлася, що він просто зломиться. Якраз тоді йому заборонили опікуватися Авґустом.

— Коли це було?

— Два роки тому. Він був геть струджений, никав, як тінь, і весь час звинувачував самого себе. Проте кинути своїх досліджень не міг. Він припав до роботи так, ніби, крім неї, в житті нічого не лишилось, і тому я знайшла кількох помічників, щоб вони бодай трохи полегшили його клопіт. Я дала своїх найкращих студентів, хоча, звичайно, знала, що вони не безгрішні. Однак вони були амбітні, обдаровані й безмежно захоплювалися Балдером. Усе видавалося багатонадійним. Але потім…

— …його технологію викрали.

— Він дістав беззаперечні докази, коли торік у серпні до американського патентного бюро надійшла заявка на патент від «Труґеймсу». Там були скопійовані й записані всі унікальні частини його технології. Це було очевидно. Спочатку хлопці запідозрили, що їхні комп’ютери гакнули, та я до цього ставилася скептично. Я ж знала, які складні шифри використовував Балдер. А що інші пояснення здавалися неможливими, то всі пристали на думку про гакерське втручання. На якийсь час, певно, і сам Франс у це повірив. Однак то, звісно, була дурниця.

— Що ви кажете? — вихопилося в Мікаела. — Таж гакерську атаку підтвердили експерти!

— Так, якийсь ідіот з Радіотехнічного центру. А для Франса це був лише спосіб захистити своїх хлопців, хоча боюся, що насправді не тільки це. Підозрюю, що йому до того ж захотілося пограти в детектива. Лише Богові відомо, як Франс міг бути таким дурнем! Бачите… — вдихнула глибоко Фарах.

— Так?

— …тижнів зо два тому я про все дізналася. Франс із маленьким Авґустом вечеряли в мене, і я відразу відчула, що Франс хоче поділитися чимось важливим. Це просто зависло в повітрі. Після кількох келихів вина він попросив мене прибрати мобільника й говорити пошепки. Маю признатися, що спочатку я просто обурилася. Він знову завів своєї про геніальну молоду гакерку.

— Про геніальну гакерку? — запитав Мікаел, намагаючись, щоб голос його звучав безпристрасно.

— Про одну дівку. Він розводився про неї так багато, що буквально голову мені проїв. Не втомлюватиму вас цією історією, але йдеться про дівчину, яка з’явилась у нього на лекції просто нізвідки й почала базікати там про поняття сингулярності.

— Як?

Фарах замислилася.

— Ну, власне кажучи, це аж ніяк не стосується до справи, — відповіла вона нарешті. — Та поняття технологічної сингулярності запозичене з гравітаційної сингулярності.