Розділ «Частина I Невсипуще око»

— Не перебільшуй, Ріккі.

Змахнувши сніжинки з її волосся й чола, він обережно оглянув рану на щоці.

— Ні, ні, я маю тобі все розповісти, — промовила Еріка.

— Але спершу зніми з себе одяг і посидь у гарячій ванні. Хочеш келих червоного вина?

Вона захотіла, а тоді довго сиділа у ванні з келихом, що в нього Мікаел двічі або й тричі доливав. Він сидів поруч з нею на унітазі, слухаючи її розповідь, і, попри зловісні новини, їхня розмова мала примирливий характер, немов вони прорвалися крізь стіну, яку останнім часом звели між собою.

— Певна річ, ти від самого початку вважав, що я вчиняю як ідіотка, — казала вона. — Ні, не заперечуй, я тебе дуже добре знаю. Але ти мусиш зрозуміти, що і я, і Крістер з Малін не бачили іншої ради. Ми найняли Еміля й Софі — і так цим пишалися. Вони ж мало не найпопулярніші журналісти, так? Для нас то було неймовірно престижно. Це показувало, що «Міленіум» на ходу. Про нас знову пішов добрий поголос, з’явилися позитивні статті в «Резюме» й «Даґенс медія». Просто як у давні хороші часи. Чесно кажучи, особисто для мене велике значення мало те, що я пообіцяла й Софі, й Емілеві, що в нашому журналі вони зможуть почуватись упевнено. «Фінансово ми стабільні, — так я їм казала. — За нами Гаррієт Ванґер. Ми матимемо гроші на приголомшливі, глибокі репортажі». Ти й сам розумієш, що я справді в це вірила. А тоді…

— …небеса впали.

— Саме так, і річ не тільки в кризі медійного й красі рекламного ринку. На всьому позначився ще й гармидер у самому «Ванґер-концерні». Не впевнена, що ти до кінця розумів, яка там була веремія. Часом я розглядаю це майже як політичний переворот. Усі давні реакційні сили — і чоловіки, і жінки, ну, ти ж їх знаєш, як ніхто, усі расисти, уся ця темінь об’єднались і встромили Гаррієт ножа в спину. Я ніколи не забуду її дзвінка. «Я розчавлена, — сказала вона. — Знищена». Найперше їх, звичайно ж, розлютили її спроби відновити й модернізувати компанію. Ну й, звісно ж, її намір обрати в правління Давіда Ґолдмана — сина рабина Віктора Ґолдмана. Та й ми теж долучилися до цього процесу, як ти знаєш, — Андрей якраз написав статтю про стокгольмських жебраків, що видавалася нам його найкращою роботою. Її всюди цитували, навіть за кордоном. Але люди з концерну…

— …визнали її за лівацьку нісенітницю.

— Ще гірше, Мікаеле, — за пропаганду «ледачих мерзотників, негодних навіть узятися до роботи».

— Невже вони так сказали?

— Щось таке. Та я гадаю, що насправді стаття тут ні до чого. Вона просто стала для них приводом ще більше підірвати позиції Гаррієт у концерні. Їм хотілося зупинити всі починання Генріка й Гаррієт.

— Ідіоти.

— Боже мій, ну, звісно! Та хіба нам це допомогло?! Я пам’ятаю ті дні. Здавалося, ніби земля вислизає з-під ніг. Я знаю, знаю, що мені слід було більше залучати тебе. Але я вважала, ніби ми всі лише виграємо від того, що ти зможеш концентруватися на своїх матеріалах.

— А проте я нічого путящого не робив.

— Ти старався, Мікаеле. Ти справді старався. Одначе я веду до того, що Левін зателефонував саме тоді, коли здавалося, що ми на самісінькому дні.

— Очевидно, хтось йому нашептав, що сталося.

— Поза всяким сумнівом. І тобі не треба казати, що спочатку я ставилася до того всього скептично. «Сернер» уявлявся мені таблоїдною халтурою. Але Уве не відступався, демонструючи все своє красномовство, і навіть запросив мене до свого нового великого будинку в Каннах…

— Що?

— Так, пробач. Про це я тобі теж не розповідала. Гадаю, мені було соромно. Але я все одно збиралася на кінофестиваль, щоб написати про ту іранську режисерку. Ну, знаєш, її ще переслідували за документальний фільм про дев’ятнадцятирічну Сару, закидану свого часу камінням. І мені подумалося, що нічого страшного не станеться, коли «Сернер» допоможе нам оплатити дорогу. Так чи так, а ми з Уве проговорили цілу ніч, і я, як і раніше, лишалася скептиком. Він так безглуздо хвалився, вдаючись до всяких комерційних вивертів… Та, зрештою, я все-таки стала до нього прислухатися, і знаєш чому?