Розділ «Частина I Невсипуще око»

На нещодавно куплений тестовий комп’ютер вона встановила копії сервера й операційної системи АНБ. Відтак Лісбет атакувала його спеціально написаною фазинговою програмою, що вишукувала в платформі помилки та вразливі місця, а тоді піддала налагоджувальній, тестовій і чорноскринній атакам. Здобуті результати лягли в основу її вірусу-шпигуна, власного «пацюка», тому вона не могла дозволити собі бути хоч трохи неуважною. Певна річ, тільки ретельно дослідивши систему згори донизу, Лісбет встановила копію сервера в себе вдома. Якби вона почала гратися на реальній платформі, техніки з АНБ це відразу помітили б, і тоді веселощам хутко настав би кінець.

Тепер Лісбет могла працювати день за днем, майже без сну та їжі, а коли й відходила від комп’ютера, то лише щоб трішечки подрімати на дивані чи розігріти в мікрохвилівці піцу. Одне слово, Лісбет пнулася з усієї сили, аж поки їй починали пекти очі. Особливо вона попомучилася зі своїм Zeroday Exploit — програмним продуктом, що вишукував невідомі дослідникам з АНБ вразливі місця й мав, проникнувши всередину, оновлювати її статус. Це було над усяке людське розуміння.

Лісбет написала програму, що давала їй не тільки контроль над системою, а й можливість віддалено керувати всім у внутрішній мережі АНБ, хоч про саму мережу вона знала небагато. І це видавалося найнезвичайнішим.

Однак їй треба було не просто прокрастися всередину. Вона мала зайти у внутрішню мережу АНБ — самодостатній всесвіт, майже не пов’язаний зі звичайним інтернетом. Лісбет, певно, була схожа на підлітка, який з усіх шкільних предметів дістав самі двійки, проте у сфері вихідних кодів комп’ютерних програм та загальних логічних зв’язків її мозок клац, клац — і створив цілком нову досконалу гакерську програму, найсучасніший «троян», що жив власним життям.

Отож вона дістала куплену колись у Берліні карту передплаченого зв’язку оператора «Те-мобайл» і, вставивши її в свій телефон, під’єдналася до інтернету. Мабуть, їй справді було б краще сидіти деінде, в якійсь віддаленій частині світу, перевтілившись, можливо, у свій другий образ — в Ірене Нессер.

Якщо люди зі служби безпеки АНБ досить старанні й тямущі, то зможуть простежити її до базової станції «Теленор» у цьому кварталі. До самісінького кінця їм, правда, годі добратися. Принаймні технологічними засобами. Але все одно вони зможуть підійти досить близько, і це було б з усякого погляду погано. А проте Лісбет визнавала, що працювати вдома ефективніше, і вжила всіх відомих їй запобіжних заходів. Як і більшість гакерів, вона використовувала Tor — мережу, що давала змогу її трафікові загубитися серед тисяч і тисяч користувачів. Одначе вона знала, що навіть Tor не дуже надійний, бо АНБ могла деанонімізувати користувачів системи за допомогою програми Egotistical Giraffe. Тому Лісбет довго працювала над удосконаленням особистої безпеки й тільки тоді перейшла до атаки.

Вона легко, як лезо в папір, проникла в платформу, але жодної причини вірити в успіх ще не мала. Їй слід було швидко-швидко знайти тих системних адміністраторів, чиї імена їй дали, вкласти свого «трояна» в котрийсь із їхніх файлів і створити місток між серверною та внутрішньою мережами, а це аж ніяк не просто. Не можна допустити ніяких повідомлень з боку антивірусних програм. Обравши, зрештою, чоловіка на ім’я Том Брекінрідж, вона зайшла в мережу АНБ, і тут… кожен м’яз її тіла напружився. Перед її змореними від роботи й недосипання очима почала відбуватися магія.

Вірус вів її все далі й далі в щонайсекретніші закутки, і вона точно знала, куди прямує. Лісбет треба було потрапити в Active Directory — службу каталогів, або її аналог, щоб підвищити свій статус. З непроханого скромного візитера вона мала обернутися на суперкористувача цього велелюдного всесвіту і, досягши мети, спробувати дістати хоч якесь уявлення про систему. Це було нелегко. Точніше кажучи, зовсім неможливо. Та й часу вона не мала.

Лісбет діяла швидко, щоб здобути контроль над пошуковою системою й зібрати всі паролі, вирази й покликання — одне слово, весь той внутрішній мотлох. Вона вже хотіла була все кинути, коли це, нарешті, знайшла документ з позначкою ТОР SECRET, NOFORN — No foreign distribution.[17] Сам по собі документ ніякої цінності не мав, але разом з кількома лініями зв’язку між Зіґмундом Екервалдом із «Соліфону» й кіберагентами з Департаменту захисту стратегічних технологій АНБ утворював вибухову суміш. Лісбет усміхнулася, запам’ятовуючи кожну дрібницю. Далі вона побачила ще один документ, що, здається, стосувався до справи, і люто вилаялася: він виявився зашифрованим, тому не було іншої ради, як скопіювати його. Аж тут Лісбет здогадалася, що у Форт-Міді через це з’явиться якесь застереження.

Ситуація ставала критичною. Крім того, їй треба було братися за офіційне завдання, якщо слово «офіційне» взагалі пасувало до цієї справи. Вона врочисто пообіцяла Чумі та іншим з «Республіки гакерів» знеславити АНБ і вкрутити тамтешнім працівникам хвоста, тож тепер намагалася зрозуміти, з ким їй треба зв’язатися. Кому варто надіслати повідомлення?

Лісбет обрала Едвіна Нідгема, Еда-Архімеда. Його ім’я повсякчас зринало у зв’язку з інформаційно-технологічною безпекою, а швидко довідавшись дещо про нього у внутрішній мережі, вона відчула ще й стриману повагу. Ед-Архімед був зірка, та Саландер його перехитрувала, хоч на мить і подумала, що її викриють.

Її втручання зчинить метушню. Але ж саме метушні їй і треба було, тож вона пішла в наступ. Лісбет гадки не мала, котра тепер година і що за день на календарі. Це могли бути день чи ніч, осінь чи весна. І лише туманно, аж на самісінькому споді свідомості, вона вловила, що буря над містом посилилася, наче погода синхронізувалася з її атакою. Тим часом у далекому Меріленді, неподалік славнозвісного перехрестя Балтиморської паркової автомагістралі та Тридцять другої мерілендської траси, Нідгем почав писати мейла.

Багато написати він не встиг, бо за якусь мить Лісбет почала писати замість нього: «…щоб ви припинили чинити будь-які беззаконні дії, бо це насправді дуже просто. Той, хто таємно стежить за народом, урешті сам опиняється під наглядом народу. У цьому — засаднича демократична логіка». Трохи згодом вона відчула, як ці фрази влучили в самісіньке око. Засмакувавши гарячу солодку помсту, Лісбет змусила Еда-Архімеда разом помандрувати системою. Вони вдвох промчали в танці повз цілий мерехтливий світ даних, що їх за всяку ціну годилося б тримати в таємниці.

Це був, безперечно, захопливий досвід, а проте… Коли вона від’єдналася від мережі й усі її файли системного журналу були автоматично стерті, настало похмілля. З’явилося таке відчуття, як після оргазму не з тим партнером, а слова, що видавалися такими влучними ще кілька секунд тому, звучали тепер усе більше по-дитячому, наче звичайнісінька пуста балачка гакерів. Раптом їй захотілось напитися до нестями. Утомлено човгаючи, вона попрямувала на кухню й принесла звідти пляшку віскі «Талламор Дью» та кілька сортів пива, щоб сполоснути рота, після чого сіла за комп’ютер і почала пити. Вона нічого не святкувала, ні. Ніякого тріумфу в її тілі не лишилося. Натомість вона відчувала… що ж то було? Завзяття, мабуть.

Вона все пила й пила, поки за вікном ревіла буря, а з «Республіки гакерів» потоком лилися вітальні вигуки. Але її більше нічого не хвилювало. Заледве тримаючись у вертикальному положенні, вона швидко змахнула рукою все зі стола, байдуже спостерігаючи за тим, як летять на підлогу пляшки й попільнички. Потім вона подумала про Мікаела Блумквіста.

Це все через алкоголь. Давні думки про Блумквіста спливали саме тоді, коли вона напивалася, і майже несвідомо, дуже легко вона влізла в його комп’ютер — це вам не АНБ. Туди Лісбет здавна знала найкоротший шлях, і спочатку її навіть зацікавило, що вона там, власне, забула.

Адже їй до нього байдуже? Він пішов в історію, привабливий ідіот, у якого вона колись була закохана, і наміру повторювати цю помилку вона не мала. Їй слід було б просто від’єднатися від мережі й кілька тижнів навіть не дивитись на комп’ютер. Але вона все-таки залишилася на його сервері, і за мить її лице засяяло. Калле Блумквіст, хай йому трясця, створив файл під назвою «Скринька Лісбет», і в цьому документі було питання для неї: «Що нам думати про штучний інтелект Франса Балдера?»

Вона все ж таки злегка всміхнулася. Почасти, мабуть, через Франса Балдера — комп’ютерного фаната, зацикленого на вихідних кодах, квантових процесах і можливостях логіки. Та насамперед тому, що Мікаел цікавиться нині тим самим, що й вона. І хоч Лісбет уже давно хотіла все вимкнути й піти спати, проте написала відповідь: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»

Тоді вона пішла в одну зі своїх спалень і просто в одязі знесилено звалилася на ліжко.

Розділ 7