Розділ «Частина I Невсипуще око»

Можливо, їй набридло все й закортіло завдати комусь невеличкого хаосу, щоб не померти з нудьги. Або ж, як стверджував хтось із товариства, Оса вже мала конфлікт з АНБ, тож така гакерська атака була її особистою помстою. Та інші члени «Республіки гакерів» сумнівалися в цьому, наполягаючи, що Оса шукає якоїсь інформації, ніби полює на щось, відколи її батька Олександра Залаченка вбили в Салґренській лікарні в Ґетеборгу.

Але достеменно ніхто не знав. Оса завжди мала свої секрети, і мотив для неї був неістотний — так у всякому разі всі себе переконували. Якщо Оса ладна допомогти, то треба вдячно прийняти цю допомогу й не журитися тим, що спочатку вона не виявляла особливого ентузіазму та й узагалі майже ніяких емоцій. Принаймні вона більше не опиралася, і цього досить.

Коли Оса долучилася до справи, шанси на успіх зросли. Усі вони краще за більшість людей знали, що останніми роками АНБ обурливо й брутально перевищує свої повноваження. Нині агенція прослуховує не лише терористів та потенційно небезпечних осіб, і навіть не очільників іноземних держав та інших впливових людей, а майже всіх. Вона стежить за мільйонами, мільярдами, трильйонами розмов, листів і дій в інтернеті, архівуючи їх, і день у день розширює свої повноваження, все глибше занурюючись у наше приватне життя, обертаючись на одне велике невсипуще лихе око.

Правду кажучи, ніхто в «Республіці гакерів» не міг претендувати на моральну чистоту в цьому плані. Усі вони збирались у таких місцях цифрового простору, де їм не було що робити. Це, так би мовити, одне з найперших правил гри. Гакер — то порушник меж з усіма позитивними й негативними наслідками, людина, яка у своїй діяльності нехтує правила й розширює свої знання, не завжди звертаючи увагу на відмінності між приватним і публічним.

Проте моральні принципи члени їхньої організації мали, а найголовніше — вони з власного досвіду знали, як влада розбещує людей, особливо коли вона непрозора. Нікому з них не подобалася думка про те, що найгірші, найбезсоромніші гакерські атаки тепер чинять не поодинокі бунтарі й беззаконники, а державні велетні, які прагнуть контролювати своє населення. Тому Чума, Трійця, Боб Собака, Плавець, Дурень, Кіт і вся компанія з «Республіки гакерів» вирішили завдати удару у відповідь, зламавши комп’ютери АНБ, і так чи інакше їм нашкодити.

Завдання було не з легких. Воно чимось скидалося на крадіжку золота з Форт-Нокса. До того ж вони, як зарозумілі ідіоти, прагнули не тільки проникнути в систему, а й заволодіти нею. Вони хотіли здобути статус суперкористувача, або Root, якщо говорити мовою «Лінуксу», а для цього їм треба було знайти невідомі вразливі місця в системі безпеки, так звані Zerodays, — спочатку на серверній платформі АНБ, а потім у внутрішній мережі організації NSANet, яка веде радіотехнічну розвідку по всьому світі.

Почали вони, як зазвичай, з невеликої соціальної інженерії, їм треба було з’ясувати імена системних адміністраторів і аналітиків інфраструктури, що мали складні паролі для доступу до локальної мережі. А ще не завадило б виявити якогось недбайла, що легковажить заходи безпеки. І справді, через власні канали вони дістали чотири-п’ять імен, і одне з них — Річард Фуллер.

Фуллер працював у Групі реагування на інциденти в інформаційній системі АНБ, яка контролювала внутрішню мережу організації, повсякчас вишукуючи витоки інформації та незаконні втручання. Фуллер був пристойний хлопець: Гарвардський диплом юриста, республіканець, квотербек, патріотична мрія — якщо вірити його резюме. Але Бобові Собаці через колишню коханку цього хлопця вдалося дізнатися, що він страждає на біполярний розлад і, можливо, вживає кокаїн.

Збудившись, Фуллер може робити всякі дурниці, наприклад, відкривати отримані ззовні файли й документи, попередньо не перемістивши їх до так званої пісочниці, як вимагає протокол безпеки. Крім того, він був гарний на вроду — либонь, навіть трохи єлейним — і скидався більше на фінансиста Гордона Ґекко,[16] ніж на таємного агента. І хтось — здається, сам Боб Собака — висловив ідею, щоб Оса поїхала до нього в Балтимор, переспала з ним і зловила його в медову пастку.

Оса послала їх усіх під три чорти.

Вона відкинула й другу їхню ідею — надіслати до головного офісу у Форт-Міді документ з інформацією про незаконні втручання й витоки, заражений новітнім «трояном», що його мали розробити Чума з Осою. Задум полягав у тому, щоб привернути до шпигунського файлу Фуллерову увагу. Хлопець би розхвилювався й неодмінно знехтував заходи безпеки. Зовсім непоганий план: так вони могли б зайти в комп’ютерну систему АНБ без активного втручання, що його можна легко виявити.

Та Оса сказала, що вона не збирається справляти посиденьки й чекати, доки цей телепень Фуллер дасть маху. Вона не хотіла залежати від помилок інших людей і взагалі весь час вередувала та бунтувала, тож ніхто не здивувався, коли дівчина раптом узяла всю операцію на себе. І хоч це й викликало певні протести, одначе, зрештою, всі на це пристали, добре її проінструктувавши. Оса й справді ретельно записала добуті імена та докладну інформацію про системних адміністраторів, попросивши допомоги в так званої дактилоскопії — дослідженні платформи сервера й операційної системи. А потім вона відмежувалася від «Республіки гакерів» і всього світу, і Чумі здавалося, що вона не дуже прислухається до його порад. Наприклад, що їй не варто користуватися своїм ніком, своїм псевдонімом, що слід працювати не вдома, а в якомусь віддаленому готелі, де б вона поселилася під вигаданим ім’ям, — на той випадок, якщо нишпоркам АНБ вдасться її вистежити крізь заплутані лабіринти мережі Тоr. Та вона, певна річ, усе робила на власний розсуд, і Чумі лишалося сидіти за столом в Сундбіберґу й знервовано чекати. Ось чому він досі не мав анінайменшого уявлення про те, як вона діяла.

Достеменно Чума знав тільки одну річ: те, що вона зробила, — легендарне, і доки за вікном завивала буря, він трохи відсунув убік сміття на столі, нахилився вперед і надрукував: «Розкажи! Які відчуття?»

«Порожнеча», — відповіла вона.

Порожнеча…

Саме це вона й відчувала. Цілий тиждень Лісбет майже не спала і, мабуть, пила та їла теж дуже мало. Тож тепер у неї боліла голова, очі налилися кров’ю, а руки тремтіли. Їй щонайдужче хотілося скинути все своє обладнання на підлогу. А втім, десь у глибині душі вона була задоволена, хоч навряд чи з тієї причини, з якої думав Чума чи хтось інший з «Республіки гакерів». Вона була задоволена, бо дізналася дещо нове про кримінальне угруповання, яким цікавилась, і змогла довести зв’язок, що про нього раніше тільки здогадувалася. Але це вона тримала при собі, дивуючись, що інші могли подумати, ніби вона гакнула систему просто так, заради забави.

Вона не піддівок з розшалілими гормонами і не ідіотка, яка хоче повистьобуватися. Якщо вже Лісбет бралася до такої ризикованої оборудки, то бажала чогось дуже конкретного, хоча колись гакерство й справді було для неї дечим більшим, ніж просто знаряддям. У найгірші моменти дитинства воно видавалося їй утечею від дійсності, можливістю відчути себе в цьому житті трохи менш ізольованою. За допомогою комп’ютерів вона могла долати бар’єри на своєму шляху й відчувати миті свободи. До певної міри так було й тепер.

Та насамперед вона полювала. Полювала саме з того часу, коли одного ранку прокинулася від сну про кулак, що невтомно вибивав ритм по матраці в старій кімнаті на Лундаґатані. І ніхто не назвав би це полювання легким. Її супротивники ховалися за димовими завісами, і тому, зокрема, Лісбет Саландер останнім часом була незвичайно гостра й дошкульна на язик. Вона немовби випускала якийсь новий морок і, крім здоровенного крикливого тренера з боксу на ім’я Обінце й двох-трьох коханців та коханок, майже ні з ким не спілкувалася. Лісбет більше, ніж будь-коли, скидалася на ходячу проблему: волосся скуйовджене, погляд похмурий… І навіть якщо вона іноді намагалася розмовляти люб’язно, то її терпіння вистачало ненадовго.

Вона або казала правду, або мовчала, а її квартира тут, на Фіскарґатані… ну, то окрема історія. У ній запросто могла б жити сім’я з сімома дітьми, та за довгі роки Лісбет ніяк її не прикрасила й нічого не зробила, щоб тут було затишно. Лише де-не-де, на перший погляд, безладно стояли меблі з «ІКЕА». Тут не було навіть музичного центру. Можливо, почасти тому, що на музиці Лісбет не розумілася. Вона вбачала більше мелодії в диференціальному рівнянні, ніж у творі Бетховена. Однак Лісбет була багата, немов троль. Украдені в негідника Ганса-Еріка Веннерстрема гроші обернулися на суму, що перевищувала п’ять мільярдів крон. Та її фінансове становище — і це було цілком типово для неї — ніяк не позначилося на її особистості, хіба що усвідомлення власного багатства зробило її ще безстрашнішою. Принаймні останнім часом їй спадали на думку дедалі радикальніші заходи, як от зламати пальці ґвалтівникові й поблукати внутрішньою мережею АНБ.

Але тут вона явно перестаралася, хоч і визнавала скоєне за неодмінне. Кілька днів і ночей Лісбет була цілком захоплена справою і тепер, по її закінченні, стомлено примруживши очі, оглядала два свої робочі столи, розміщені у формі літери Г. Її обладнання складалося з двох комп’ютерів — звичайного й тестового.