Розділ 3

— Куди тобі написати? — запитав я.

— Там… усе є. Адреса села… Туди й напиши.

Як не дивно, розлука чомусь почала мене тішити. Так тішить хвиля у грі в хованки, коли всі розбігаються хто куди, поки один лічить уголос. Я мав дивну здатність знаходити в усьому добре. Через цю кепську звичку власне боягузтво часто-густо навіть мені видавалося мало не геройством. А може, така вдача — винагорода за неможливість вибору в житті.

Ми розпрощалися біля станційних кас. І навіть руки не потиснули одне одному.

Я був на сьомому небі від першого в житті любовного листа. До дому я не міг дочекатись, отож, попри людські очі, надірвав конверт просто в електричці. Звідти мало не висипалися поштові картки з силуетами й кольорові заморські листівки — радість дівчаток з місіонерських шкіл.

У конверті лежав ще один складений листок блакитного поштового паперу, на якому під діснеївськими Червоною Шапочкою та вовком акуратно, мов у прописах, було виведено:

«Щиро вдячна за цікаві книжки. Усім серцем молюся за Вашу безпеку під час нальотів. Обіцяю написати, щойно влаштуємося на новому місці. Наша адреса: префектура…, повіт…, селище…, будинок… Прошу не відмовити й прийняти на знак вдячності дрібниці, які додаю до цього».

Оце так любовний лист! Я сполотнів, а тоді розреготався, бо злетів зі свого сьомого неба й розквасив носа. Хто ж відповідатиме на таке! Достеменно на листівку з друкарським текстом відповідати! Проте за півгодини, поки я добирався додому, початкове бажання відповісти стало на захист мого «піднесення». Я зметикував, що домашня освіта не передбачає курсу писання любовних листів. Не інакше, в неї надто розбігалися думки, щоб до пуття написати перший у житті лист до хлопця. От він і вийшов порожній, зате скільки змісту мав кожен її порух тієї хвилі!

Зненацька роздратування налетіло зовсім з іншого боку. Аби зірвати злість, я пожбурив у стіну нічим не винний звід законів. «Ото дурень! — картав я сам себе. — Чекаєш, поки вісімнадцятирічна дівчина перша вчарується тобою! Не міг сам трохи поворушитися? Звідки така нерішучість, зрозуміло: з отієї химерної, непояснимої тривоги! От тільки навіщо ти знову попхався до неї? А ну ж бо, згадай: у чотирнадцять і ти був, як усі в такі роки. Та й у шістнадцять якось устигав за іншими. А зараз, у двадцять, як? Пам’ятаєш, приятель тобі напророчив, що не доживеш до двадцяти? Дожив! І на війні гинути вже не бажаєш! У твої роки вперше закохався і не знаєш, що діяти з дівчиною, яка на цьому не розуміється! Подумати: двадцять років, а жодній дівчині листа не написав! Ти, певно, помилився, коли підраховував власний вік. Чи й справді дожив до двадцяти нецілований? Ех ти, нездаро!» Тут інший, похмурий і настирливий голос почав знущатися з мене. В ньому чулася майже палка переконливість, присмак недосяжної мені людяності. Голос вів своєї, не вгаваючи й на хвилю:

— Кажеш, любов? Нехай так. А як щодо потягу до жінки? Що ти сам собі брешеш, ніби вона одна не викликає в тебе «гріховної хоті»? Чи забув, що й жодна інша жінка не викликає? Та яке ти взагалі маєш право говорити про гріх? Ти хоч раз хотів побачити жінку голою? Бодай раз роздягав подумки Соноко? Здатний ти втямити: у твої роки не може хлопець дивитися на дівчину й не уявляти її голою! Це ж аксіома! Уяви хоча б за аналогією, ти ж тут мастак! Чому за аналогією, питаєш? Себе попитай, різниця ж бо невелика. Здається, вчора перед сном ти згадав давню звичку? Кажеш, це ніби вечірня молитва? Не суперечу. Така собі єретицька церемонійка, хто б утримався! Врештірешт, ерзац — не така вже й кепська штука, аби звичка! Та ще й такий, швидкодіюче снодійне! От тільки чомусь здається, не Соноко ти собі тоді уявляв. Так-так, то були ті химерні видива, якими ти щоразу чудуєшся. Вдень вештався містом і тільки й видивлявся, що молоденьких солдатів та моряків. Та щоб такого віку, як ти любиш, та смагляві, та не занадто розумні на вигляд, та не зіпсуті. Спаде такий на очі — прикидаєш, який у нього стан. Ти що, після юридичного факультету в кравці зібрався? Відомо, що ти полюбляєш: стрункий, мов у левеняти, стан простакуватого парубійка років двадцяти. Згадай-но, скількох таких ти вчора за день подумки роздягнув? Твоя душа, наче папка для гербарію: назбираєш туди голих молодиків — і додому. Вибираєш з-поміж них жертву для свого єретицького ритуалу. От вибрав до вподоби. А далі — словами не переповіси. Ти приводиш свою жертву до химерного шестигранного стовпа. Дістаєш звідкілясь мотуз, вивертаєш голому бідоласі руки назад і припинаєш. Треба, щоб він кричав не своїм голосом, пручався. Ти люб’язно сповіщаєш нещасному, що він має вмерти. На вустах у тебе виграє напрочуд зичлива посмішка. Ти дістаєш із кишені гострий ніж. Наближаєшся до жертви, лагідно лоскочеш вістрям шкіру на боці. Сердега заходиться криком, сіпається всім тілом від ножа, серце в нього калатає від жаху, мов барабан, голі жижки трусяться, аж коліна стукотять одне об одне. Ніж разом внизався в бік. Ось він, твій злочин. Жертва вигинається луком, видає самотній болісний крик, м’язи проколотого боку судомить. А ніж незворушно, наче в піхви, занурюється у збурену плоть. Кров піниться, б’є джерелом, цебенить на гладенькі стегна.

Твоя насолода цієї миті стає справді людською. Адже саме зараз здійснюється твоє настійне прагнення — бути нормальним. Твоє збудження, байдуже, чим викликане, походить із самої глибини плоті, і ні на йоту не відрізняється від збудження інших чоловіків. Твоє серце стрясає первісне болісне відчуття повноти. У душі відроджується незглибима первісна насолода. Твої очі палахкотять, кров скипає в жилах, тебе виповнюють усі прояви життя, знайомі лише дикунові. А після ejaculatio твоє тіло не залишає тепло дикунської звитяжної пісні; смуток, який охоплює чоловіка й жінку після близькості, незнайомий тобі. Ти аж сяєш у безпутній самотині. І ще довго линеш величною прадавньою рікою пам’яті. Хіба ж пам’ять про незрівнянний смак варварської життєвої сили якимось дивом не виповнила без останку твою плоть і відчуття насолоди? Що, заметушився, хочеш щось збрехати? Справді, подеколи тобі вдається скуштувати найвищої насолоди людського буття, от тільки не кажи, ніби для цього потрібна любов чи там душа. То як? А що, як зачитати Соноко твою химерне наукове дослідження? Під пишномовним заголовком «Функціональний зв’язок кривизни ліній торса ефеба з інтенсивністю кровотечі». Про те, що тобі до вподоби тіло гладеньке, гнучке, доладне, юне, щоб кров стікала по ньому вишуканими розводами. Тіло має бути таке, щоб цівки крові на ньому нагадували найчарівніші візерунки природи — струмка в чистому полі або кілець на свіжому зрізі. Може щось не так?

— Усе так.

От тільки моя схильність до самоаналізу крила в собі непередбачність перекрученої й склеєної у кільце паперової стрічки. Лицьова сторона раптом виявлялася зворотною. А зворотна — лицьовою. І мені в свої двадцять років лишалося тільки кружляти з шорами на очах орбітою власних почуттів, а загальне розгублення й відчуття краху під кінець війни робили ті оберти карколомними. Годі було урвати хвилю, аби розібратися, де причина, де наслідок, де протиріччя, де відповідність. Тож протиріччя так і лишалися протиріччями, черкаючи об мене в невловимому для ока леті.

Цілу годину я тільки й думав, як би вигадати доречну відповідь на лист Соноко.

… Надійшла пора цвісти сакурі. Тільки ні в кого не було часу милуватися нею. Гадаю, у всьому Токіо помітили, що вона зацвітає, хіба що студенти нашого факультету. По дорозі додому я сам або з двійкомтрійком приятелів прогулювався біля ставка С.

Квіти здавалися привабливими, як ніколи. Сакура розбуяла поміж зелені шпилькових дерев, і її квіти були наче голі, бо без звичного вбрання — біло-червоних завісок, гомінких зграйок любителів вишневого цвіту, продавців повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були такі гарні, такі звабливі безвідплатне служіння, безкорислива розкіш природи.

У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв — жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках — видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.

Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. — Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, — затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.

— Та годі тобі! — урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.

— Вороги на небі, закони на землі, — насмішкувато пирхнув я. — Замість «слава в небі, мир на землі».