Розділ 2

… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею — черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.

І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.

Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.

… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.

Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!

*

У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.

— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.

Мене цікавили різноманітні способи та знаряддя страти. Приладдя для тортур і шибениця були відкинуті через відсутність крові. Вогнепальна зброя — пістолети, гвинтівки — теж не вабила. Я обирав найбільш первісне, варварське начиння — стріли, кинджали, алебарди. Щоб подовжити страждання, удари наносилися в живіт. Жертва мусила кричати, щоб вчувалася безмежно довга, гірка, скорботна, невимовна самота. Лише тоді спалахували в мені розкоші життя й озивалися громовим голосом на той моторошний крик. Чи не такі розкоші відчували стародавні мисливці?

У мріях я вчиняв справжню різанину улюбленою зброєю серед грецьких воїнів, білих невільників Аравії, спадкоємців дикунських вождів, готельних ліфтерів, гарсонів, офіцерів, циркових юнаків. Наче варварблюзнір, я вбивав тих, кого кохав, бо не знав, що значить кохати. А коли вони падали на землю, складав останній поцілунок на ще тремтячих вустах. Мені ніби хтось підшепнув знаряддя страти, де жертву припасовано до одного кінця рейки, а з другого кінця на неї насувався всіяний кинджалами товстий дерев’яний щит у формі людини. На моїх фабриках смерті невгамовно крутилися верстати, переробляючи людей на підсолоджений кривавий сік у бляшанках на продаж. Безліч жертв зі зв’язаними за спиною руками перепроводжували в той Колізей, зведений у мозку школяра.

Спонука дедалі посилювалась, і врешті я вигадав, як мені здавалося, найжахливіше з приступного людині. Уявною жертвою був ставний хлопчак — мій однокласник, вдатний плавець.

Підземелля. Для таємної учти стіл накрито білосніжною скатертиною, сяяли витончені канделябри, обабіч тарілок розкладені срібні виделки й ножі. Стіл за раз і назавжди заведеним порядком прикрашали також гвоздики. Єдине, що впадало в вічі — завелика порожнеча посеред столу. Там, безперечно, міг стояти тільки величезний таріль, який ще не внесли.

— Довго ще? — поцікавився в мене хтось із бенкетників. Його обличчя лишалося в темряві невидимим, та голос виказував статечного старого. Темрява вкривала обличчя усіх присутніх. У плямі світла маяли тільки білі руки зі срібними ножами й виделками. Над столом плавало невиразне мурмотіння, наче перемовлялися пошепки чи мимрили собі під ніс. І більше жодного звуку, хіба що скрегіт пересунутого стільця порушував тишу похмурої врочистості.

— Гадаю, вже скоро, — відповів я, і запало непроникне мовчання. Моя відповідь вочевидь не дуже потішила бенкетників.

— Піду подивлюсь, як справи. — Я підвівся й прочинив двері кухні. В одному її кутку кам’яні сходи вели нагору.

— Довго ще? — спитав я кухаря.

— Скоро, не хвилюйтесь! — відказав той, не підводячи очей від городини, яку нарізав. Товста розбірча дошка в добрих три квадратних метри була порожня.