Розділ 2

Ми зірвалися з колоди майже водночас.

Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого вистачало під полиском паморозі. Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, взявши мене під руку.

Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, і всі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого і в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, і в тому, що ми обоє звалилися з колоди — й на таке надивишся в грі донесхочу.

Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я несамохіть переводив погляд з бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.

Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривалості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше — «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.

Чи це і є кохання? Навіть у такому особливому коханні, чистому на вигляд, яке поверталося потім не раз, був питомий смак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу. Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, мов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.

Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити — це потребувати й бути потрібним. Для мене любов — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.

Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.

Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.

На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.

Я сполотнів. Ця бліда гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власних недолугих руках. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.

— Тридцять дев’ять з половиною! — вигукнув помічник-санітар нашому лікареві.

— Хоч би до сорока дотяг! — промимрив той собі під ніс, занотовуючи в картку «39,5».

Подібні образи я мусив терпіти на кожному медогляді. Проте сьогодні було легше: втішало, що Омі немає поруч і він не бачитиме мого приниження. Ця дрібна втіха раптом переросла мало не в насолоду…

— Так, наступний! — Санітар нецеремонно підштовхнув мене в спину, та я навіть не кинув на нього, як завжди, невдоволеного ображеного погляду.

Не варто думати, ніби я не здогадувався, бодай непевно, як саме моє перше кохання сповістить про власний кінець. Може, тривога, зроджена цим передчуттям, якраз і таїлась у самій серцевині насолоди. Перший день літа був для нього мовби примірка чи репетиція на сцені. Літо наче вислало наперед перший день, аби передивитися вбрання і впевнитись: усе готове, недоглядів немає. Про перевірку сповіщали літні сорочки, в яких цього дня люди повиходили на вулицю.

Попри спеку, я застудився, в мене боліло горло. Разом з приятелем, який слабував на живіт, ми рушили до медпункту за довідками про звільнення від уроку фізкультури (тобто дозвіл бути присутнім, але нічого не робити).

Звідти на спортмайданчик ми плентались якнайповільніше. Адже виправа до медпункту чудово виправдувала запізнення, тож ми намагалися якомога скоротити нудний залишок уроку фізкультури, де доведеться сидіти без діла й дивитися на інших.

— Ну й спекота! — Я зняв кітель.

— Ти що, в тебе ж простуда! Ще примусять робити вправи!