Розділ 2

Якось за вікном класу я помітив непоказне дерево, що хилилося під вітром. І аж серце зайшлося: яке ж воно гарне! На моріг падала його домірна заокруглено-трикутна тінь, гілки, простершися навсібіч, наче рамена свічника, підтримували тягар зелені, а з-під її окрайки виглядав прямий, мов п’єдестал чорного дерева, стовбур. Як довершений, без жодної вади мистецький твір і, разом з тим, не позбавлене нальоту вишуканої недбалості природи, дерево стояло у просвітленому мовчанні, немов творець самого себе. То справді був твір. Може, навіть музичний. Камерний твір німецького майстра. Музика, де вчувалася мирна божественна, чи бодай релігійна, насолода, врочиста й приязна, як візерунок на килимі… Тож і не дивно, що для мене подобизна форми дерева до музики була повна значущості, і незглибиме, невимовне почуття, яке виникло у мить, коли вони, поєднавшись, зміцнівши, набувши нової глибини, полонили мене, було не просто ліричним, а нагадувало тьмаве запаморочення від музики поспіль з вірою.

«Чи це не те саме дерево? — раптом запитав я себе самого подумки. — Чи не до нього був прив’язаний за руки юний святий? Чи не цей стовбур зросила рясно, мов краплі дощу, чиста кров? Чи не римське це дерево, до якого притискалося в корчах, палаючи у смертних муках (останніх із земних страждань і розкошів), молоде тіло?»

Згідно з житіями мучеників, юного командира гвардійців, власника зграбного, мов у раба зі Сходу, улюбленця імператора Адріана, тіла і безжальних, як море, очей бунтівника, скарали за поклоніння забороненому богові в ті перші роки царювання Діоклетіана, коли імператор мріяв про довершену владу, якій, як летові птаха, ніщо не може завадити. Зухвалець був гожий і гордовитий. Його шолом щоранку прикрашала біла лілея — дарунок юних римлянок. А під час короткого перепочинку серед виснажливих денних вправ її стебло вигиналося над мужнім обличчям, наче шия лебедя.

Ніхто не знав, звідки він родом і з яких країв. Але люди передчували, що юнак із статурою невільника й поглядом спадкоємця трону не затримається тут. Що цей Ендіміон — пастир ягняти. Що саме його обрано для найзеленіших пасовищ.

А дівчата вважали, що його спородило море. Бо в його грудях вчувався шум хвиль. Бо в глибині його очей, як у кожного, хто народився на узбережжі, та мусив розлучитися з морем, назавжди відбилася залишена на згадку таємнича лінія морського обрію. Бо його подих був гарячий, як вітер з моря в розпал літа, і духмяний, як викинуті на берег водорості.

Чи не була краса, дарована Себастянові, молодому командирові гвардійців, красою стратенця? Чи не через те, що раніше за нього самого осягнули його лиху долю, кохали юнака гожі римлянки, ладні тішити всі п’ять чуттів кривавим м’ясом і беручким — до кісток — вином?

Кров шалено вирувала в його плоті, чекаючи недалекої вже миті, коли ту плоть пронижуть стріли, і можна буде ринути назовні. Невже могли жінки не відчути той нездоланний порив крові? Ця доля не лиха. Аж ніяк не лиха. Жорстока, так, і горда. Чи навіть блискуча.

Може, навіть посеред солодкого поцілунку його чоло не раз судомила ще за життя смертна мука. Адже він і сам передчував, хоч непевно, що в кінці шляху на нього чекає не що інше, як мученицька смерть. А з-поміж звичайного люду його вирізняє не що інше, як знак гіркого талану.

… Отож того ранку Себастян залишив ложе на світанні, бо безліч справ не дозволяли воїнові вилежуватись. Передранішній сон — сороки, віщунки біди, злетілися зграєю до нього просто на груди і б’ють крильми, затуляючи вуста, — ще витав в узголів’ї, хоч пахощі морської трави, які лило невибагливе ложе, його щонічний притулок, мав би навіяти сни про море. Натягаючи біля вікна неприємно рипкий обладунок, він дивився, як на далекому небокраї понад лісом, що оточив храм, заходить за обрій сузір’я Маззарот. І велична споруда язичницького храму перед очима зроджувала на його обличчі найдоречнніший вираз майже нестерпного презирства. Він згадав ім’я бога єдиного, пробурмотів кілька віршів з Писання. І раптом, ніби його ледь чутний голос тисячократ посилився, від храму, просто від колонади, що розкраяла зоряний небосхил, озвався громом величний і могутній голос. Здавалося, заговорило саме небо, ринула лавиною якась громада. Він посміхнувся й опустив очі. І побачив, що під вікно вже зійшлися на щоранішню таємну молитву дівчата, і лілеї в їхніх руках ще спали у передсвітанковому сутінку…)

Була середина зими мого сьомого шкільного року. Ми призвичаїлися і носити довгі штани, і кликати одне одного на ймення (у початківці вчитель вимагав додавати до прізвища «сан». А яка нестерпна була заборона відкривати коліна навіть у розпал літа! Найбільша радість від довгих штанів була в тому, що підв’язки панчіх більше не стискатимуть стегна), і пошивати в дурні вчителів, і частувати одне одного в буфеті, і гасати у джунглях, тобто в ліску за школою, і жити в гуртожитку. Я не знав тільки останнього. Бо батьки про всяк випадок, мовляв, надто хворобливий, дістали дозвіл тримати мене вдома, хоч на той час гуртожиток для старшокласників був майже примусовим. Але, зрозуміло, головна причина полягала в тому, щоб я, бува, не зіпсувався. Мало хто ходив у школу з дому. В останньому семестрі сьомого класу до цього нечисленного гурту приєднався ще один учень. То був Омі. За якийсь бешкет його вигнали з гуртожитку. Поки я цього не знав, то не звертав на нього особливої уваги, але через печатку «поганих нахилів», яку виразно витаврувало те вигнання, мої очі наче прикипіли до новачка.

— Ну й ну! — наблизився до мене добродушний товстун з ямочками на щоках. Я вже знав, що зараз удостоюся чергової таємниці. — Що я тобі зараз розкажу!

Я одірвався від батареї парового опалення. Ми вийшли в коридор і зупинилися біля вікна, яке дивилося на майданчик для стрільби з лука, де гуляв вітер. То було постійне місце наших таємних нарад. — Знаєш, цей Омі… — сердега заздалегідь зашарівся, неспроможний вимовити вголос. У п’ятому класі він рішуче уникав розмов про «це саме», під вагомим приводом: «Це все брехня! Я вже знаю». А дізнавшись, що в когось із однокласників батька розбив параліч, усерйоз радив триматися від хлопця подалі — хвороба, мовляв, заразна.

— То що там Омі? — відказав я грубувато, як завжди в школі, хоч удома був гречний, як дівчинка.

— Цей Омі вже має досвід з жінками, от що! Їй-право, не брешу!

Це було вірогідно. Він уже двічі, як не тричі, залишався на другий рік, був кремезний, а його обличчя вирізняла з-поміж нас розбуяла юність. Його вроджена схильність до безпричинних образ здавалася навіть шляхетною. Для нього не існувало людини, не вартої лайки. Таку вже він мав вдачу, що ображав і брав на кпини відмінника тільки за те, що він відмінник, вчителя — за те, що він вчитель, поліцая — за те, що поліцай, студента — за те, що студент, службовця — за те, що службовець.

— Ге?! — Мені раптом згадалось, як вправно Омі чистив зброю на заняттях з військової справи. Пригадалася його підтягнута постать взводного — улюбленця лише викладачів фізкультури й військової справи з-поміж усіх учителів.

— Ось чому… Розумієш, ось чому, — приятель безпутно, як уміють тільки старшокласники, пирхнув, — у нього отакенна та штука. — Підлови його на «баламута» і помацай. Сам побачиш!

Гра у «баламута», традиційна забавка шестий семикласників, була, як і кожна справжня гра, мало не хворобливою пристрастю. У неї грали серед білого дня, привселюдно. Скажімо, хтось стояв собі й ловив гав. Інший підкрадався до нього і зненацька сягав рукою до цілі. Треба було спритно хапонути роззяву й миттю відскочити. Тоді переможець мав право гукати:

— Ого-го яке! Ого-го яке воно в нього!

Як виникла ця розвага, ніхто не замислювався, але вважалося, вона має право на існування хоча б тому, що надто вже кумедно було дивитися на бідолаху, який упускав затиснуті під пахвою підручники абощо, щоб затулити обома руками поцілене місце. Проте точніше б сказати, учасників гри тішила можливість насміхатися ніби зверхньо над спільним соромом, вивільненим через сміх і виявленим на розпашілих щоках того, хто постраждав.